Жінка в Берліні - Марта Хіллерс

Зранку в пекарні ділилися плітками: «Коли вони прийдуть, то позабирають із домів усе їстівне. Нам не залишать нічого. Вони домовились, що німці голодуватимуть два місяці. В Силезії люди вже блукають лісами й викопують корінці. Діти мруть. Старі жеруть траву, як худоба». Ось вам і vox populi, — насправді ж нічого не відомо. На сходи вже ніхто не кладе газету «Völkischer Beobachter». Пані Ваєрз більше не приходить, щоб за сніданком зачитати мені заголовки про зґвалтування. «Зґвалтували сімдесятилітню жінку. Над черницею поглумилися двадцять чотири рази». (А хто рахував?) Ось які заголовки. Чи мають вони спонукати до якихось дій берлінських чоловіків, чи, може, здатні захистити й убезпечити нас, жінок? Просто смішно. Насправді вони лише спонукають тисячі й тисячі безпомічних жінок і дітей тікати магістралями на Захід, де вони, найімовірніше, загинуть від голоду або ж авіаобстрілів. Під час читання очі пані Ваєрз округлювалися й зблискували. Щось у ній пробуджувало насолоду від цього жаху. Або ж її несвідоме раділо, що це сталося не з нею. Бо насправді їй таки було страшно, і вона дуже хотіла втекти. Від позавчора я її не бачила.

Чотири дні тому стихло наше радіо. Знову переконуєшся, якими ненадійними є дарунки цивілізації. Самі по собі вони не становлять цінності, лише за умови, що зможеш їх підключити. Хліб — абсолютний. Вугілля абсолютне. І золото є золотом, хай то в Римі, Перу чи Бреслау. Натомість радіо, газова плита, центральне опалення, електропічка, всі ці великі дари модерної епохи — безглуздий баласт, якщо немає електрики. Зараз ми крокуємо в минулі століття. Мешканці печер.

П’ятниця, близько 19-ї. Проїхалася востаннє в трамваї, в напрямку ратуші. Гуркіт і рев, нескінченний грім зброї. Жалібно на цьому тлі звучали вигуки кондукторки. Поглядом я всотувала обличчя людей навколо. По них видно те, про що ніхто не скаже. Ми стали народом німих. Хіба що в надійних підвалах люди ще розмовляють між собою. Коли я зможу знову проїхатися трамваєм? Чи зможу бодай колись? У газеті сказано, що від завтра проїзні І і II ступенів, якими нас діймали останні кілька тижнів, більше не діятимуть, — тобто тільки власники червоної картки III ступеня матимуть право на проїзд у транспорті. Іншими словами, десь одна особа з чотирьохсот. Читай: ніхто. Кінець.

Холодний вечір, сухі крани. Мої картоплини все ще варяться на крихітному газовому полум’ї. Я понишпорила і наповнила торбинки горохом, перловою крупою, борошном і кавозамінником, а потім склала все це в коробку. Ще один пакунок, який треба знести в підвал. Тоді ще раз усе розпакувала і раптом згадала, що забула сіль. Без солі тіло не витримає, принаймні довший час. А нам треба налаштуватися на довге підвальне існування.

П’ятниця, 23-тя, в підвалі при гасовій лампі, зошит на колінах. — Близько 22-ї одна за одною впали три чи чотири бомби. Відразу завила сирена. Тобто вона тепер на ручному керуванні. Світла немає. Прокрадалися вниз у напівтемряві, як і щоразу від вівторка. Рухалися наосліп, спотикалися. Десь гуде динамо-машина, відкидаючи величезні тіні на стіну сходової клітки. Вітер дме крізь розбиті шиби і грюкає віконними ролетами, які більше ніхто не опускає — бо навіщо?

Шаркання ніг. Валізи чіпляються об інші предмети. Луц Леман кричить: «Мамо!» Вхід із вулиці через бічні двері, тоді сходами донизу, через коридор; квадратний двір із зорями вгорі й осиним дзижчанням літаків над головами. Тоді ще одні сходи донизу, ще якісь двері, коридори. І от нарешті, за важезними, десь під центнер вагою, залізними дверима, підбитими гумовими ущільнювачами, які ми зачиняємо на два важелі, — наш підвал. Його офіційна назва — бомбосховище. Ми ж називаємо його ямою, підземеллям, катакомбами страху, братською могилою.

Стелю підпирає ліс вогких стовбурів, лишень обчищених від кори. Навіть у цьому затхлому повітрі вони ширять смолистий аромат. Старий Шмідт — той, що торговець шторами, — щовечора заводить мову про статичні розрахунки, згідно з якими наш стовбуровий ліс має витримати, навіть коли завалиться весь дім. Себто якщо маси уламків падатимуть під певним кутом, належно розподіливши вагу. Власника дому, який би знав це напевно, немає. Він утік у Бад-Емз і вже став американцем.

Хай там як, підвальна громада впевнена, що їхня яма — одна з найнадійніших. Не існує нічого моторошнішого, аніж незнайомий підвал. Я приходжу сюди вже три місяці, але й досі почуваюся тут чужинкою. В кожному підвалі є свої забобони й дивацтва. В попередньому люди були зациклені на воді для гасіння можливих пожеж. Всюди ми натикалися на якісь бідони, відра, каструлі, діжки з каламутною рідиною. Але дім усе одно вигорів, як смолоскип. Від усієї тієї каламутної гноївки користі виявилося не більше, аніж від одного плювка.

А пані Ваєрз розповідала, що в їхньому підвалі переймалися станом легенів. Щойно впаде перша бомба, всі нагинаються вперед і роблять неглибокі вдихи й видихи, а руки при цьому притискають до тіла. Бо хтось їм сказав, що це вберігає легені від розриву. В нашому ж підвалі — стінний забобон. Всі сидять, спинами впершись у зовнішню стіну. Порожньо тільки під самим вентиляційним люком. Коли бомба падає, додається хустинковий забобон: усі намотують на роти й носи уже приготовані хустинки і зав’язують їх на потилицях. Такого я ще не бачила в жодному іншому підвалі. Не знаю, від чого захищає така шматинка. Але якщо їм від того краще!..

В усьому решта це звичайний підвальний люд на звичайних підвальних сидіннях, серед яких трапляється що завгодно — від кухонних стільців до оббитих парчею крісел. Самі ж люди — суміш середніх і малих буржуа з пролетарськими домішками. Я роззираюся і записую.

Перша — дружина пекаря: дві тлусті червоні щоки над смушевим коміром. Вдова аптекаря, яка закінчила курси санітарок і разом із іншими жінками часом розкладає карти на двох зсунутих докупи стільцях. Пані Леман: чоловік пропав на Сході, і тепер вона — подушка для своїх двох, сплячого немовляти на руці й чотирирічного Луца, який спить у неї на колінах, а довгі шнурівки його черевиків при цьому баламкаються. Юнак у сірих штанях та окулярах у роговій оправі, що при уважнішому розгляді виявляється молодою жінкою. Три підстаркуваті сестри, кравчині, що присіли навпочіпки і разом нагадують такий собі чорний пудинг. Дівчина-втікачка з Кеніґзберґа / Східної Пруссії в якомусь лахмітті. Також Шмідт, жертва бомбардування, котрого скерували сюди: оптовий торговець шторами без штор, ласий до балачок, попри поважний вік. Подружжя книгарів, що кілька років прожили в Парижі й нерідко впівголоса перемовляються французькою…

Щойно