Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Як тільки блиснула весна, стаяв сніг і трохи підсохло, в Розлучі знову загомоніло приладдя. Найбільше діялося в таку пору за Кичерою, в місті. Он поза річкою, під лісом, заклали підвалини й стали звозити дерево. Це в тому місці, де від гостинця відділюється доріжка та через невеликий місток перекидається понад річкою і веде в ліс. Під тим лісом будується якийсь службовець зі Львова, поляк. Зараз же біля нього закупив поле знову пан і обгородив його кілками. Одне за одним переходить поле з рук ґаздів до тих панів. Та це оці невжитки під лісом, що їх ґазди й не управляють.

Але в самій середині літнища є щось, що ніколи не росте. Це великий будинок мурований, справжня чотириповерхова кам’яниця, з високими кімнатами, бетоновими склепіннями й ґанками. Зараз же після першої світової війни, почав граф будувати великий, справді панський готель, з балевою залею, рестораном, п’ятдесятчотирма кімнатами, із справжнім панським комфортом. Будинок вивели під дах, замість даху покрили дошками й на цьому скінчили. Здавалось би, що треба тільки покрити дахом, виправити й викінчити. Проте так нагло, як граф поклав цей будинок, так нагло й покинув. Так і стоять мури роками й десятиліттями й ніхто ними ніколи не цікавиться. Виглядають, як чиясь думка не додумана до кінця. Тільки Старий Пан, ідучи часом побіч цієї, як казав гаргари, ставав, покручував вуса та негодував, мовляв: споганив граф такий гарний вид і таке гарне місце. Та, врешті люди привикли, що дім стоїть мертвий і ніхто ним не турбується.

Життя йде невгомонно вперед. Оце понижче великого мосту будують двоповерховий, дерев’яний будинок, з ґаночками, вежечками й великою залею внизу. Це якийсь реставратор із Львова. Але в тісній долині потока при гостинці, місця мало, а ліси по Кичерах громадські, тому тут не може виростати живець. Мусить рости здовж гостинця вгору, в напрямі до Явори, бо вниз в напрямі до Ясениці, зараз же кінчаться ліси, а гостинець біжить поміж нецікавими лисими горбками. Отож зараз же за мостом хтось закладає підвалини в дуже дивному місці: на зарінку потока, в його вузькому руслі, під стрімким боком Циганської Кичери. Люди дивуються панському розумові, бо тут тільки тому зарінок потока трошки ширший, що рік річно потік виливає і якраз в цьому місці робить коліно й вимулює беріг Кичери. Але мабуть той, що будує, не багато собі робить з сільського потока й його бурхливих забаганок. Постоявши тут та подивувавшися, прохожий іде далі гостинцем на південний схід — це напрям на Явору. Ліворуч під лісом бронзовий будинок Андрія Рівняка, все ще не викінчений. Цього літа Андрій викінчив знову одну кімнату внизу так, що має вже цілу долину готову. Та дім сам не великий. Посередині сіни, а з них по цьому боці кімната й кухня, а по іншому теж так. То вже на літо Андрій із жінкою перебрався до шіпчини, що там стоїть на подвір’ї, а хату винаймив літникам. За ті гроші потім в осени викінчив другу половину хати. В літі, як Бог дасть діждатися, зможе вже віднаймити цілу хату, а потім братися до горішньої частини. Помаленько й наші ростуть, росте й Руський Пан, Андрій Рівняк.

Правда, правда! Таже понижче моста дім інженера Словацького, теж українця інтелігента. Інженером його називають оцього високого, сухого пана, добре по тридцятці. Та він наук не покінчив і примандрував сюди й живе разом із мамою, в цьому великому будинку, побіч гостинця під лісом. Є в ньому щось із десять кімнат, їх усі інженер на літо винаймає. То вже потім мають з чого жити обоє з мамою. А далі й так ця оселя не росте.

А дальше, вздовж гостинця, оце знову щось, чому дивуються ґазди. Напроти Руського Пана, праворуч від гостинця була млака — невеличка лука над потоком, що й тут врізується попід Кичеру. Оце багатий жид, торговець овочами Малєрман зі Львова, купив оцю млаку за безцін. Восені покопали поперек неї рови й спустили чорну, багонну воду в потік. З весною робота була в повному розгарі. Майстри, що їх Малєрман спровадив зі Пьвова, будують і то не один дім, а чотири зразу. При цих будовах і Андрій Рівняк працює і заробляє. Будинки ростуть швидко, щоб до літа були готові. Певно, багатий купець має гроші.

Оця Малєрманівка, як її згодом стали називати, становить останній будинок у Розлучі та в літнищі. Повище неї потік пливе знову серед піль, бо вже покінчилися Кичери й ровінь в тому місці ширша. І знову околиця менше цікава.

В самому місті, там де все ж таки центральне місце займає будинок Берка, та є й інші крамниці, живуть тільки жиди й шваби. І ці й ті колись говорили по-українському. Та тепер жиди між собою говорять по жидівськи, шваби вже по польському, не дивлячись на їхні німецькі прізвища. Вони тепер за Польщі почувають себе поляками, а їхня молодь виховується в шовіністичному дусі й становить авангард польськости на наших землях. На ній у Кичері й Розлучі спирається політика повітової ради, що є в Турці. Очевидно вони — це вже «орлєнта» і «стшельци», а на їхньому гарному будинку біля дороги, пишається напис ТСЛ. Треба сказати, що тут поляки виказали великий організаційний сприт.

Всі ці люди вже навіть не здоров’ять Старого Пана. Тільки старий Льоренц Лєн приступить до нього на гостинці й привітається і поговорить з ним по-німецькому. У нього мешкала сім’я Николайчуків, приїхавши перший раз до Розлуча, літ тридцять тому. Від його дому й від приїзду Старого Пана зачалося оце літнище.

На Кичері цієї весни спокійно. Вправді хата вимагає ремонту, та Старий Пан не має грошей: їх усіх проковтнула криниця. Зате в полі тепер більше роботи: його цілого зорано ще в осені. Тепер треба повеснувати.

Налюбувавшись видом із своєї лавочки, Старий Пан ввійшов у хату. Вже бо вечір западав. Якраз зі станції принесли йому молоко: станційний, його тут називали будником, а такі малі зупинки часом називали будками, мав корову й від нього мешканці Кичери брали молоко. Старий Пан прикучнув біля пічки й розклав вогонь під плитою. Суха чатина зайнялась швидко й