Українська література » Публіцистика » Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Читаємо онлайн Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович
теж розігралася родинна трагедія, вислід впливу цивілізації на бойківського молодця, що виломився з-під здорових етичних засад бойківського племени.

Софія Парфанович пише стилем простим, невибагливим, зрозумілим для кожного читача, застосовуючи теж мову місцевої говірки бойків. Цим робить картини й переживання персонажів плястичнішими.

В літературній спадщині нашої Письменниці знаходяться також матеріяли до повісти з часів другої світової війни. Вони ждуть на чергове оформлення їх у повісті.


Василь Лев

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ
НА СЕЛО

Одного дня Старий Пан приїхав з села до Львова, ввійшов у хату і закашлявся.

— Не буду я сидіти у Львові. Досить я вже промарнував мого життя в місті серед отих проклятих кам’яниць та на міських бруках. Тут і дихати нічим! От кожен раз, як тільки приїду до міста, закашляюся і задихаюся.

— Проте, ви, тату, прожили тут з горою сорок років і ніколи не нарікали.

— Не нарікав. Запрягли до праці, як того вола в ярмо. Що дня завжди о тій самій порі біжи до бюра, а там стирта паперу. Отак зранку аж до пізнього пополудня. Ні голови не підведеш, ні сонця не бачиш. Що вже й казати про повітря. Там його й зовсім нема. Тільки тютюновий чад. Довгі роки він затроював мене, і я не помічав ні весни ні літа, ні трави ні деревини. Та тепер уже з цим кінець. Поїду я собі на село і замешкаю в горах. Там моя хатка чекає мене вже кільканадцять років і там я заживу останні роки мого життя. Повітря у горах чудове, сонічко світить цілий день, цвитуть мої дерева, а ліс шумить — співає. Така тиша, такий спокій, тільки пташки й комашки приспівують.

Донька журилася. Всі діти вже вийшли з батьківської хати, тільки вона залишилася в батька. Тепер і він хоче кинути її. Вона ж сама, працюючи в місті, не може їхати з батьком на село. Та це вона, але якже буде жити одна людина на селі самотою.

— Я розумію вашу тугу за горами і природою. Та якже ви будете жити самотою в пустій хаті? Ви стара людина, можете захворіти, хто буде вами піклуватися? Та й господарства нікому вести, якже ж жити пустельником.

— Треба буде мені якось улаштуватись. В Розлучі я напитав собі старшу жінку, що обійде мене і невелике «господарство». А щоб мені не було пусто, заберу собі Мімі.

Почувши своє імення. Мімі вилізла з своєї скриньки під столом і вистрибнула Панові на коліна. Тут вертілася, підплигуючи радісно, виляла хвостом і старалася своїм тонким язичком засягнути Пана по лиці.

— Мімі, моя стара собачко! Поїдеш з Паном на село, побігаєш собі по травичці, погрієшся на сонечку, погуляєш собі з собаками, — приговорював Старий Пан і гладив своєю поморщеною рукою білу шерсть у жовті латки нечистої крови шпіца Мімі. З радощів Мімі ніжнесенько скавуліла і терла свій вогкий чорний носик до Панового коліна.

Так і вирішили. Другого дня вранці Мімі сиділа в кошику, біля неї «придане»: кусок м’яса, загорнений в папір, пляшка з молоком і мисочка. Старий Пан взяв на спину наплечник, в якому було трохи білля і харчів, у руку кошик з Мімі і вибрався на залізницю, що мала його відвезти далеко в гори на новосілля.

І. В ДОРОЗІ

Старий Пан сидів у залізничному ваґоні. Біля нього, притулившись щільно, сиділа Мімі. Була схвильована. З розкритої пащі повисав язик. Мімі дихала швидко та голосно. Спершу вона дрижала і скавуліла. Перший то раз довелось їй їхати залізницею. Наляканими очима вона дивилася на свого пана і плакала жалко.

— Не бійся, цюця, то нічо страшного, то поїзд, — заспокоював Старий Пан свою товаришку: — лягай собі в пана на колінах і дрімай. Приїдемо додому і твоя мука скінчиться.

Старий Пан гладив ніжно й ласкаво свою пестійку й заспокоював її, приговорюючи.

За вікном поїзду бігли-кружляли поля. Їхні смужки бігли далеко, аж на край обрію. Була рання весна. На полях орали та сіяли. Чорні скиби світились масно проти ясного провесняного неба. Теплий вітерець пестив озимину. Десь між небом і землею співали жайворонки.

— Бачиш, Мімі, як гарно? Ласкаве сонечко гріє поля й вирощує з них збіжжя. Чого нам сидіти в місті? Он швидко доїдемо до Самбора, а там уже гори й не зчуєшся, як будемо в Розлучі.

Мімі лизнула руку Старого Пана, наче погоджуючись на все, що він постановив. Пан пригорнув її щільніше, прикрив коциком і вона задрімала.

За вікном далі бігли поля. Час від часу виринали села, оці огрядніші, де людям на ситій землі гарно жилося. Білі хатки, покриті ґонтами, або бляхою, посеред них баняста церковця. Садки біля хат починали вже цвісти біло та рожево. На овиді синіли вдалині гори.

— Ціле життя я мріяв про цю хвилину. Працював я тяжко й багато. Виховати й вивести в люди п’ятеро дітей не було легко. А ще спочатку, коли я був малим службовцем і заробляв так мало. Бідна Галя не зазнала добра…

Перед його уявою ставала постать дружини, худої, чорнявої Галі. До пізна вночі вона сиділа біля машини й шила. Не лиш обшивала своїх дітей, але й шила для заробітку, щоб допомогти чоловікові.

— Бідна Галя передчасно зійшла зі світу. Й тепер приходиться мені їхати в гори самому та самотою доживати віку. А так я мріяв, будуючи хату, що заживемо в ній колись обоє, як діти вийдуть у світ. Тепер тільки собака їде зі мною.

Старий Пан гладив Мімі по її малій головці. Вона відкривала свої карі, розумні, малі очі, з вдячністю виляла хвостом і знову западала в дрімоту.

— … Та в місті нема чого сидіти. Без праці

Відгуки про книгу Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: