Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Вистукуючи колесами, поїзд в’їхав на самбірську станцію. Повз ваґону йшли люди, одні всідаючи, інші висідаючи. Старий Пан вихилився крізь вікно, розглядаючи людей. Стільки літ він робив це! Коли був молодий, мав багато товаришів праці й з ними говорив, отак їдучи, зустрівши когонебудь на станції. Потім, як уже став високим службовцем, знали його всі залізничники. Їздив тоді першою клясою, а службовці здоровили його надто принижено, чи то по-німецьки, чи по-польськи, — це ж була Австрія. Потім уже за Польщі, пана інспектора Николайчука перевели на пенсію, у нього пірвались зв’язки й люди стали його забувати. Врешті зникнули службовці українці: їх Польща попереносила, або позвільнювала так, як Николайчука й залізниця сталась польська. «ПКП» — пишалось на кожному вагоні.

Все ж за старою привичкою пан Николайчук виглядав крізь вікно. Не побачивши нікого знайомого, зідхнув тяжко й знову сів біля Мімі.

— Обоє ми старі пенсіоністи й між людьми теж не маємо чого шукати.

Поїзд котився далі. Дністрова долина ставалась щораз вужчою, входячи між гори. Молодий Дністер скакав собі весело по камінцях, сяючи своєю прозорою, срібною водою. На його зарінках зеленіли лози, першою ніжною зеленню молодесеньких листочків. Біля Бусовиська пан Николайчук з зацікавленням дивився, чи Дністер не вимуляв насипу. Покивував з незадоволенням головою і, як завжди, їдучи біля цього місця, нагадував собі свою суперечку з іншим інженером, під час будови цього залізничого шляху. Він, Николайчук, обстоював, що треба купити ще сусідні поля і покласти шлях оподалік річки. Але інженер Нєдзєльскі — поляк уважав, що це зайве й що порядний насип вистачить, щоб спинити напір води. Річка в цьому місці невелика. Погляд пана Нєдзєльського поділили теж панове з дирекції, і шлях побіг безпосередньо понад річкою. В цьому місці Дністер робив невеличкий закрут, а його коліно врізувалось гостро в насип. Весняні повені часто підмулювали його, чи виривали в ньому вибоїни. Приходилось скріплювати насип. Великі брили каміння обтяжували його й спадали до річки. Та проти стихії й вони не завжди встоювались.

— … За Австрії вже була така «польніше віртшафт», а тепер… — махнув зневажливо рукою.

Дністрова долина дуже швидко звузилася, гори наблизилися. Не були вони високі, оці бойківські Кичери. У Стрілках шлях покинув Дністер і став бігти вузесенько долиною, понад потоком. Бойківські хати з тесаного дерева, покриті соломою, розкинулись обабіч потока, у підніжжя гір. Ще якийсь час їхні смужки жовтих піль вибігали на збіччя горбів і гір. Швидко й вони стали вриватися десь в половині гір, відкіля зачинався ліс. Де-не-де тільки зеленіла низесенька озимина; поля були жовті й по провесняному пусті. На них працювали люди. Біло одягнені чоловіки в бронзових, і чорних сіряках з власної вовни, ходили за плугами, чи боронами, що їх тягнули малі, бойківські коники. Не було тут поспіху: все відбувалось поволі, статочно, потяжко. Споконвічна дія та ще й здружена з повільною вдачею бойка. Коли поїзд наближувався, люди спинювались, коні здержувались і всі дивились довго на поїзд та йому навздогін. А потім далі скрипіли плуги, скакали борони, а жовтий пил стелився поза ними.

— Бідний той нарід, пісна ця земля і неврожайна. Проте я люблю їх. Я завжди тішився, бачучи їх.

Тепер теж радісне зворушення сповнило його душу. Воно відсунуло кудись у глиб його єства попередні думи. Коли поїзд минув Ясеницю, Старий Пан став збиратися. Мімі він знову поклав до кошика разом із її речами. Одягнувши свою нагортку, закинув на плечі наплечник, в одну руку взяв ціпок, а в другу кошик із собачкою і вийшов на коридор, щоб бути ближче дверей. В тому часі поїзд біг вздовж гостинця і вже в’їхав в долішню частину Розлуча. Тут розкинулись віллі, білів при дорозі великий мурований будинок лещетарського захисту, далі швабські й жидівські огрядні доми. Обабіч підносилися гори, покриті лісом. Гостинець біг далі поміж ними й зникав на закруті, що через нього проскакував високий, мурований залізничий віядукт. Він замикав оцю прегарну писанку, проскакуючи понад потоком і гостинцем. Рейки віддалились на хвилю від дороги й шлях скрутив за Кичеру. Ліс ще спочатку заслонював вид Старому Панові. Та швидко, вихиливши голову з вікна, він побачив корони модеревів, що росли вздовж паркану його городу. Потім виринув з червоної дахівки дах, а далі бронзово розмальовані дерев’яні стіни дімка. Старий Пан усміхнувся з радісним привітом.

— Ми вдома, Мімі — сказав до собачки.

Потяг спинився і наші подорожні зійшли. Зараз же оцей невеличкий поїздок рушив і, сапаючи тяжко, подався довкруги Кичери, щоб вибігти на оцей кам’яний віядукт. Тут терен значно підкосився і поїзд їхав поволі.

Старий Пан відчинив фіртку й увійшов на мале подвір’я. Зараз же випустив Мімі з кошика на землю. Сам станув, оперся об паркан і хвилину відпочивав.

— Постарівся я. Засапався, серце мабуть своє відпрацювало; та нічого. Тут у своїй хаті, на своєму господарстві, відпічну. Хоч…

Старий Пан не дуже вірив у свій відпочинок. До цих пір дім стояв порожній, ніхто в ньому не жив, і тепер треба буде вложити багато праці, щоб його приспособити для вживання. Он паркан у багатьох місцях розпадається: кілки попідгнивали. Хата вимагала теж праці і вкладів. А що вже криниця, шопа, сад…

— Але принаймні не нудьгуватиму. За роботою швидше йде час, а працювати на своєму не те, що десь там у бюрі.

Старий Пан ішов вузенькою стежечкою під гору. Його дімок стояв на горбику, що його люди називали Кичера. До половини Кичери тягнулись смужки ґаздівських полів. Потім зачинався паркан Николайчукового обійстя, побудованого на чотирьох смужках полів, закуплених від ґаздів. Повище паркану було знову кілька смужок жовтої землі, а за ними починався ліс. Невеликий, смерековий і сосновий лісок, що маїв вершок Кичери. Праворуч і ліворуч Николайчукового обійстя, узбіччя Кичери спадало лагідно до