Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Якось відрадніше стало в хаті. Тепло від плити, запах чатини та молока оживив мертвоту нутра. В міжчасі Старий Пан позачинював вікна, замів свою кімнату й кухню, клав на стіл харчі, що їх привіз зі Львова, та велику, білу філіжанку на молоко. З кошика вийняв Міміну мисочку й налив до неї молока. Сам мав на вечерю хліб із сиром і яйця, що їх зварили ще у Львові, та свіжо спражене молоко. Їв із смаком, найбільше розкошуючись молоком.

— Пий молоко. Мімі, пий! Такого у Львові нема: там вода забілена, позбирана, а тут густе, смачне молочко. Коровка пасеться на запашній гірській травичці, їсть сіно, що в ньому більше квіток, як трави й молочко дає чудесне. Хлепай, Мімі, хлепай, бачиш, як панові смакує молочко?

Та Мімі не дуже прикладалася до їжі. Вона й загалом була ніжна й до кожної їжі треба було її просити. Так і тепер: їла, як довго пан її припрошував, коли ж кінчив говорити, то й вона перестала їсти. Тому Пан постійно мусів її принукувати.

Повечерявши, Старий Пан вийняв постіль із шафи й заніс її до кухні, щоб нагріти біля печі: за зиму вона намерзла й чути її було тухлиною. Сам же він взяв відро й дзбан і пішов на станцію по воду. Біда була на Кичері без води!

Швидко потім Старий Пан засипляв. Та Мімі не давала йому спокою. Вона не хотіла спати в кошику й плакала біля його ліжка так довго, поки він не взяв її до себе. В ліжку вона притулилася в його ногах, лизала їх з вдячністю і аж тоді заснула. Нічну тишу хати непокоїв шкрябіт мишок. Час до часу тріщала підлога, щось хрупнуло в стіні, десь щось стукнуло. Голоси пустки полошили сон. Але за вікном шумів ліс, стиха колихаючи стрункі стовбурі в нічному вітрі. Місячне сяйво заливало поля і гори й золотило біленький світ бойківський. Старий Пан прокидався в ночі й, станувши біля вікна, захоплювався красою нічного краєвиду в горах. Потім обдумував, як йому далі жити й снував свої пляни, щодо побудови господарства та направок.

Прокинувся він дуже рано, як тільки засвітало. Великий, ясний, весняний день вдирався в вікна та в очі, що в місті привикли до сутінків між кам’яницями. Потім сходило сонце, виринаючи ласкаво з-за Острого, заспівали пташки, й був день. Перший день Старого Пана на Кичері.

Самотою не можливо жити, хоч яка краса довкруги. Серед неї людина ще більше відчуває своє сирітство. То ж Старий Пан вирішив піти по Ганю. Такий звичай на Бойківщині: хочеш згодити слугу, піди до нього до хати, чи теж там, де він працює, та, обговоривши все, приведи його з собою. Пізнати, що й ти ґазда й що й він не будь хто, та на нічиїй ласці.

— Ходи, Мімі, підемо за гору. Там у Берчихи є жінка, постараємось її попросити, аби прийшла до нас. Матимемо господиню.

Горішньою фірткою Старий Пан вийшов на стежку, що вела від зупинки на вершок Кичери. Велика частина її пробігала вздовж паркану його господарства. Йдучи, дивився із стежки на паркан, його поперегнивані кілки, покручував вуса та з незадоволенням мотав головою. Потім ішов ще біля чотирьох стайок ґаздівських піль і знову ставав і щось собі обмірковував. Вони бо були дуже мало урожайні й ґазди постійно відгрожувались, що їх продадуть. Старий Пан боявся, що повище його дому хтось побудується і матиме сусідів та ще й по дорозі до лісу.

Зараз за тими ставками зачинався ліс, що поростав вершок Кичери. Гірка була невисока, і від станції аж до її вершка, ви легко пройшли за десять, п’ятнадцять хвилин. На вершку була галявинка; на ній під групкою смерек стояла лавочка. Це вже громада де-не-де поклала лавочки для вигоди «люфтникам» — так називали міщан, що приїздили на літо. На цій лавочці Старий Пан завжди сідав і, відпочиваючи, дивився на гори й село та й на свій дімок. Бо хоча цей вид бачилось і з його дому, проте з гори він простірніший, ширший.

— Слава Ісусу Христу — поздоровив ґазда, що вийшов стежечкою з лісу, — та вжесьте виїхали?

— Слава навіки, Андрійку, — виїхав, буде з мене того міста, пора мені зажити у власній хаті.

— Ба, та певне. Таже хата стоїть сама та й порожна, нихто в ні не ґаздує, а тото не файно — ґазда сів на лавку та подав руку Старому Панові на привіт, кажучи: «добрий день вам».

— Ци видите, як той час іде. Таже я все згадую, яксми будували вашу хату. Я ще був парубком, та й ви були молоді, нівроку, то ся всі чудували, якісме хату ставили. Та й ся дивували, що пан си сподобав наші гори та й ще, що ся ставить не по ровені тай при дорозі, як ґазди, а десь на Кичері. Ба, та ци видите? Не минуло кілька літ, як енчі пани стали виїздити, ци зі Львова, ци з Перемишля, або Самбора. Та й стали си купувати у ґаздів по кускови поля, та й там си клали доми. Ґазди продавали, бо тото звичайно було поле нияке, дагди під лісом, на каміню, ци такой у лісі. Ґазді воно не родило, навіть трава на ньому не росла, хіба тілько всього, що папороть і ялівці. Ледаке, але панам подобалося. Ци видите, як тепер файно й яких віліїв набудували?

Це правда. Коли ви повернулися лицем до північної частини писанки й дивилися з Кичері в долину, бачилося, як вздовж гостинця, попід ліси розвинулись більші й менші доми. Найбільше з них було в стилю дерев’яних, літніх віль, що мали в собі щось закопанського, чи альпейського стилю: бронзово розмальовані з прикрасами й вирізами. То знову були то