Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920 - Осип Станімір

інциденті ми всі вже мовчали. Після Проскурова і ще кілька станцій ми висіли і по кількох днях добились до австрійських окопів, десь в околиці Підволочиськ. По стороні російській в окопах не було нікого, а по стороні австрійській, фронт був ще обсаджений німцями. Ми перейшли фронтову лінію і зголосились j німців, як австрійські воєнно-полонені, після чого нас ще того самого дня вантажним автом відставлено до Тернополя. Туї ми відбули 14-денну кварантанну, почім нас розділили — цивілів відіслали додому, а військовиків до їх приналежних кадр. Я опинився в Меріш Шенберґ, в кадрі 95-го австр. піхотного полку. Тут стягнено з мене протокол — де і серед яких обставин я дістався до російського полону — та приділено до запасної сотні поворотців, зразу як коменданта чоти, а відтак сотні. Мій протокол відіслано до міністерства війни і за кілька тижнів мені привернено ранґу лейтнанта, а відтак оберлейтнанта. Після цього я дістав одномісячну студійну відпустку до Відня і там записався на І-ший семестер Експортової Академії. Вернувши з відпустки мене назначено комендантом сотні поворотців і відіслано на італійський фронт в Альпи і тут, на горі «Бонато», я перебув аж до розпаду Австро-Угорської монархії. З Італійського фронту на Український
(в листопаді 1918 р.)

Стоять у своїй маєстатичній грозі ланцюги скелистих гір італійських Альп-Дольомітів. Куди глянеш — кругом гори і гори, здається, що неба досягають. На тих скелях не видно зелені — ні трави, ні деревини, і птиць не чути — дошкульна тишина. Та часом цей ґранітний масив виповняється пекольним гуком. Тисячі ґранат і шрапнелів розривак гь< я, вдаряють об скелі, а ті з шумом і свистом розприскуються на всі боки. Гук стрілен відбивається многократним відгомоном об сусідні скелі і тоді здається, що наближається катаклізм природи, що гори розпадаються і що все, що на поверхні, западається десь під землю. Згодом це все звільна утихомирюється, тільки поодинокі крісові кулі похкають протяжним свистом — пак, пак! І коли вправне людське око приглянеться ближче, тоді побачить на тих скелях, високо — там, де орли звивають свої гнізда — ніби попричіплювані людські постаті, які зі зброєю в руках перебувають тут цілі тижні й місяці у вічній тривозі. По одній стороні австрійські вояки по другій італійські. Вже третій місяць перебуваю на «Монте Банато», між цими пекельними скелями. На вершку гори мадяри, а я, з моєю сотнею, коло 300 м. оподалік гори. Під нами бездонна пропасть. Викуті у скелі стрімкі сходи і круті стежки, це одинокий наш засіб комунікації з запіллям.

Тут застав мене 1-ший листопад 1918 р. Через цілий день фронт мовчав і панувала зловіща тишина. Від двох тижнів зв’язок з запіллям не існував, пошта була здержана, а пліткам і поголоскам не було кінця. Пізнім вечором, десь коло 11-тої год., зайшов до мене пор. артилерії Шмідт і крайно по денервований приніс ось таку вістку: «Наш цісар Карло зрікся престолу, війна програна, весь фронт у найбільшім безпорядку подається назад. Ми мусимо залишити свої позиції, в противному випадку попадемо в італійський полон». По цих словах поспішно відійшов, а за яких 10 хвилин відмаршував зі своєю батерією назад. Я остався сам і не знав, як рішитись і що почати? Наборзі вислав лучбу на право і ліво та пробував получитись телефоном з командою полку. Мої заходи виявились безуспішними. Телефон не грав, а вислані стежі знайшли тільки порожні окопи без військової обсади. Довше не можна було зволікати і в 4-тій год. ранку я дав приказ до відвороту. Аж тут сильний тріск і свист, і чотири ґранати експльодували перед нами. У висліді був один убитий і трьох ранених. Сотня вмить розбіглась і припала до землі, але пострілів більше не було і ми рушили в дальшу дорогу. По чотирогодиннім марші ми прийшли до міста Фонцазо. Місто було знищене і напів спалене, команда корпусу відійшла, залишилися тільки розбиті, порожні магазини. Я зарядив одногодинний відпочинок для видачі обіду й упорядкування сотні. Стан сотні виносив: 173 стрільців і двох старшин, хор. Єґер і я. З харчів ми мали всього мішок сушеної городовини і одного осла — це є прохарчування на два дні. Я глянув на карту, щоб зорієнтуватись, кудою нам іти? Перед нами була одна-однісінька дорога на Лінц, це приблизно 10-денний марш серед пустих скель Дольомі-т. в. Сполудня ми рушили в дальшу дорогу. З різних сторін широко розкиненого фронту напливали розбитки і весь битий шлях зароївся людською сірою масою. Між нами десь з’явився на коні капітан генерального штабу, скликав нас, около двадцять старшин, і заявив ось що: «Мої панове, загальна ситуація більш ніж критична, цісар зрікся престолу, війна програна, а її вислід — повний хаос і катастрофальний е ідворот армії. Перед нами відмашерували з фронту в повному узброєнні дві сербсько-хорватські дивізії і по дорозі ограбили всі військові маґазини так, що нам загрожує голодова смерть. Якщо хочете рятуватись, лишайте свої відділи на призволяще і поодиноко чи малими гуртками пробивайтесь назад і то скоро, бо фронтова лявіна Вас розторощить». По цих словах він почвалував назад, а ми старшини, ще більш прибиті вернулися до своїх частин. Я зібрав сотню, представив наше тяжке положення і закінчив тим, що поодиноко пропадемо як руді миші, а разом в сотні якось собі порадимо. Зрештою, як хто хоче, може собі вертатися домів одинцем. Всі в один голос заявились за організованим відворотом. Я видав відповідні накази з поясненням, що якщо маємо видістатися ціло з матні, мусить у нас бути дисципліна 1914 року. Над вечір ми прибули до містечка X, де мала бути армійська харчева база. Тут ми заночували й я видав приказ перетрусити всі маґазини і все, що надається до їди, принести до команди сотні. Сам я рівнож подався на розшуки до колишніх харчових складів. Всякі харчові припаси, як: мука, цукор, кава, сухарі, мармеляда, сушена городовина і т. п. були перемішані з болотом, муніцією, з подертою й понищеною упряжею та іншим воєнним добром. З великим трудом нам удалось роздобути 50 кілогр. мармеляди в розбитих брудних скринках та 200 кг. муки, решта харчів була не до ужитку. На третій день маршу нас стрінула несподіванка: — Нас випередили італійці, роззброїли та голіруч пустили домів. Ми йшли все