Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920 - Осип Станімір

Ми заночували на зайнятих позиціях в строгім поготівлі. Пор. Тарнавський ранений в руку, відійшов на перев’язочний пункт, а його сотню обняв найстарший ранґою чет. Стефанишин. Вночі поляки дістали підмогу в силі одного батальйону (нам донесли селяни) і ранком вдарили на нас на цілому фронті. Почалась знову сильна обопільна стрілянина, що тривала через цілий день. Я кидав свій резервовий скоростріл на санях на всі боки, де лиш показалась потреба. На щастя дорсга серед гущі сільських забудовань цьому сприяла. Над вечір я завважив, як ворожа розстрільна, використовуючи лісистий терен на моїм лівім крилі, наперла сильно на сотню чет. Капеніса. Я вислав туди резерве вий скоростріл, але він вже не вспів на час прибути, бо поляки вдерлись до наших окопів і до села. Тут прийшло до рукопашного бою на баґнети, але ворога не вдалось здержати і ми були змушені відступити бойовим порядком дещо назад і обсадити село Сиракізці. Ворог вже не напирав і ми упорядкувавши сотні, ствердили, що наші втрати в людях були: двох убитих і одинадцять ранених, між ними пор. Тарнавський. По двох днях ми одержали наказ відійти назад, на оборонну лінію — Гійсько, Нижанковичі і Нове Місто. Мої дві сотні обсадили село Гійсько і терен між Гійськом та Нижанковичами, а дальше йшла обсада сотень пор. Підгірного, чет. Стефанишина і розбитків куреня пор. Турка. На цій лінії прийшло до вирішного бою за Нижанковичі, Добромиль, а головно Хирів.

Дня 16. 12. 1918 р. поляки повели свій дальший наступ на цілому фронті, ударяючи більшою силою на місто Нижанковичі. Бій почався вчасним ранком канонадою і сильним скорострільним огнем, що заедно прибирав на силі. Десь після полудня стрілянина в районі Нижанкович втихла. Я вислав туди розьід іу стежу, яка скоро вернулася і донесла, що ворог зайняв Низ шнковичі і пішов дальше на Добромиль. В той спосіб відтято нам відворот — тобто нас окружено. Пробиватись за дня було ризиковно і ми обезпечившись заставами, чекали вечора в найбільшому поденервованні. Як тільки стемніло я даз приказ вдарити нагло на село Губичі, здобути його, а там уже покажеться, як нам добитись до своїх. В супроводі місцевого селянина ми підсунулись польовою доріжкою близько Губич і розвинулись обережно в розстрільну, висилаючи до села стежу під проводом хор. Войткова на звіди. Вона скоро повернула і зголосила, що в селі є тільки невеличкий відділ польської піхоти, правдоподібно якась резервова сотня, а головна ворожа сила пішла на Добромиль. Це нас піднесло на дусі. З грімким «гурра» ми вдерлись до села. Наш наскок був такий наглий і несподіваний, що поляки без жадного спротиву розскочились на всі боки, залишаючи по хатах кільканадцять полонених і п’ять верхових коней з двома сідлами. Наша розстрільна, не задержуючись довго, перейшла крізь село і зібралась на битому шляху Нижанковичі-Добромиль. Підбадьорені цим успіхом ми рушили битим шляхом у сторону Добромиля з твердою постановою пробиватись дальше. Прибувши до села Ляцко, ми довідались, що в другому кінці заночувала в окопах ворожа розстрільна в силі одного чи двох батальйонів, фронтом до Добромиля. Тепер треба було рішатись, чи вдарити на ворога фронтально з заду, чи обійти його і шукати зв’язку з другими частинами. Наразі ми скупчились у невеличкому саді довкола залізничної будки. Я увійшов до кімнати, щоб при світлі зорієнтуватись на карті у новій ситуації. Нараз хтось крикнув — «польська панцерка»! Я вискочив моментально з хати і хотів дати приказ обкидати ворожу панцерку ручними ґранатами але моїх стрільців уже не було, розкочились відрухово на всі боки, тільки плоти під ними затріщали. Я кинувся доганяти і знайшов їх долині коло млина, вистрашених і неупорядкованих. Аж тепер я побачив, що пробиватись ніччю серед гущі будинків, аж у другий кінець села, це річ аж надто небезпечна, тимбільше, що ворожа панцерка вже нас завважила і скоро заалярмує цілий фронт. Тому, упорядкувавши сотні, я рішився піти обходом через гору Страч та обсадити село Вовчу Долішню. В тій цілі ми піднайшли провідника-селя-нина, який нас попровадив гористою лісовою доріжкою, а радше стсжкою засипаною снігом через гору Страч повів нас до Вовчі Долішньої. Важка це була дорога, а мої стрільці формально на плечах викотили весь наш невеличкий бойовий обоз на гору, а відтак з немсншим трудом спустили його вдолину. Вже добре розвиднілось, як ми дістались до Вовчі Долішньої й обсадили село. Тут ми довідались, що весь наш фронт з-під Добромиля і Старяви стягнено назад, на давні позиції перед Хировом і Посадою Хирівською, і що наша команда находиться дальше на залізничій станції Глибока, та що до місточка Фельштина прибуло багато нашого війська. Це нас піднесло на дусі і я вислав до команди обширний звіт включно з обсадою села Вовчі Долішньої. Поляки чомусь дальше не наступали, а ми, окопавшись і забезпечивши себе заставами, розмістились вигідно в теплих хатах, чекаючи дальших приказів. По кількох днях такого нашого відпочинку прибуло до нас те заповіджене військо з Фельштина, тобто курінь пор. Шльосера, з приказом від підп. Кравса зайняти наші становища, а ми мали відмаршувати до села Городовичі і його обсадити. При цій нагоді я довідався від пор. Шльосера, що в скорому часі має наступити реорганізація цілої нашої армії в більше централістичному дусі на спосіб австрійський, а саме, що поодинокі сотні мають бути зорганізовані в курені, курені в групи, групи в бриґади, а бриґади в корпуси, і що відповідно до того має наступити обсада цілого фронту. Про ближчі дані цеї реорганізації він ще не знав. По проведеній зміні ми відійшли до місця призначення, до села Городовичі та обсадили східну частину села фронтом до Хирова і залізничого шляху Самбір-Хирів, що був віддалений біля 200 кроків. Ще того самого дня, вечором, прибув до нас пор. Гриць Сенечко з одною гарматою і примістив її на лівім крилі між нашою розстрільною з метою обстрілювати ворожу панцерку прямим артилерійським огнем. Комендантом цеї гармати, а заразом артилерійським обсерватором цілої своєї батерії, що находилась дещо позаду, на приходстві, пор. Сенечко назначив чет. Лазора. По кількох днях цю нашу обсаду скріплено ще сотнею пор. Тарнавського, яку приділ ено на стало до мого куреня і від тепер курінь мав три сотні, 5-ту,