не думали. Всякі вістки з Києва про Богданівців, Полуботківців, Січових Стрільців і Центральну Раду, пролітали блискавкою по цілім таборі. Одиноким нашим бажанням було — якнайскоріше дібратись на Україну, до Києва. Над цим ми радили і дебатували цілими "рями та плянували в нескінченість, аж поки знайшли вихід. В червні 1917 р. наш табір полонених перенесено за Урал, до міста Щадринська. Був це повітовий город з кінцевою залізничою станцією на далекий Сибір. Тут примістився російський піхотний полк, а в нім приблизно одну третина становили українці. Саме тоді прийшов до голосу уряд Керенського, а за ним пішла жива пропаганда по цілій розбурханій Росії під кличем — «Всьо на юґо-западний фронт для защити родіни»! Ми це використали по своему. Один з наших полонених хор. Василь Косаревич запізнався припадково з прапорщиком вище згаданого полка, який, як пізніше показалось, був одиноким українським старшиною в цілім полку. Ми зійшлись з ним на нараду і виготовили наборзі плян, як перевести українізацію полку і як нам українцям дістатися на Україну, а саме: Прапорщик (хорунжий) мав піднайти собі певних українських солдатів і підстаршин та створити з них т. зв. солдатську раду. Ця рада мала зорганізувати окремий український батальйон та вислати до команди полку депутацію з жаданням відіслати цей батальйон на південно-західній фронт для оборони України. На випадок, коли б плян удався, батальйон мав забрати з собою і нас — кільканадцять полонених старшин — галицьких українців — до Києва. Цей в загальному виготовлений плян мав виконати один одинокий український хорунжий на спілку з українською солдатською радою. Минуло кілька днів непевного очікування. Це ж воєнний час, а до того революція! А що буде як плян не вдасться? Такі гадки нас мучили. Десь на п’ятий чи шостий день в місті проголошено тривогу: українські солдати збунтувалися, забрали з собою зброю і наплечники, зайняли праве крило казарми та вивісили блакитно-жовтий прапор. Це була перша вістка, а вечором наспіла до нас записка хорунжого: «Бодріться, діло на добрій дорозі». Минуло знову два дні в непевності. Аж третьої ночі, коло І-шої год. прийшла до нас військова стежа з листом від хорунжого, що його батальйон завантажується, і щоб ми негайно прийшли під ескортою присланої патрулі на станцію. За кілька хвилин ми — сімнадцять старшин-галичан, були готові і відійшли з патрулею на вантажну станцію. Тут був рух і поспіх. Батальйон вагонувався. Нам відступлено осібний вагон і приділено сторожу — на всякий випадок. За дві години все було готове і потяг рушив в дорогу. Понеслось грімке, трикратне — «Слава Україні!» Так відбулась українізація українського батальйону в Щадринську, на Сибірі. Нашій радости не було кінця і ми дружньо стискали руки хорунжого й нашої сторожі. Подорож до Києва тривала повних 8 днів. В дорозі ми наглядно переконались, що значить «українська стихія». Всюди, по станціях рух, гамір і поспіх, потяги переповнені, площадки і дахи вагонів дослівно обліплені людьми і клунками. Це черталася братія, засланці і полонені з Сибіру, солдати з розкинених російських Гарнізонів, переселенці з самарських степів, з-над Волги, з Уралу і Зеленого Клина — до своєї батьківщини, на вільну Україну. Дзвеніла бадьоро українська мова і лунала широким гомоном українська пісня серед російського хаотичного краю-колоса.
На 8-мий день з полудня ми прибули до Києва і тут спіткало нас прикре розчарування. На головнім двірці, в столиці України, ми знайшли всіх і вся тільки не українців. Весь двірець був завалений людською сірою масою солдатів й офіцерів-золотопогонників. Їхня поведінка була визиваюча і кепкуюча, на все дивились з погордою і презирством — «з наплюватєльной точкі зренія». Російська мова, перемішана з поганою солдатською лайкою, була загальна. Площа перед станцією була рівнож заповнена різноманітним народом. Більші й менші гуртки запальчиво мітингували, яка має бути Україна — федеративна, чи самостійна, з поміщиками, військом і поліцією, чи без них і т. д Наш транспорт «вивагонувався», військо відійшло до касарень, а ми, звільнені полонені, подались до Галицько-Буковинського Комітету, щоб там зголоситись. В комітеті було гамірно і повно народу. Нас привітав сам голова д-р Сабат словами: «Добре панове, що ви приїхали, нам треба рук до праці, ми вас потребуємо», а звертаючись до мене додав: «ви, пане товаришу, знаменитий організатор і промовець, ви підете на повітового комісара до Білої Церкви. Прийдіть завтра до комісаріяту під число «х», там отримаєте дальші вказівки і 200 000 карбованців на потрібні видатки». Це мене заскочило і я не знав, що відповісти! По короткій надумі я промовив: «Пане докторе, я щойно пізнав вас і ви мене, я не є ані організатор ані промовець, я собі звичайний молодий старшина, а в цивілю студент прав, і на такий пост, як повітовий староста (комісар), не надаюся, тимЄільше, що не знаю ні людей, ні обставин, і тому пропонованого мені посту не можу прийняти». Відповідь голови була коротка і шорстка: «В такім випадку я не маю для вас посади»! Я вклонився і відійшов з нічим. Вечором я зайшов до галицького касина (харчівні). Тут застав я багато знайомих і при їх помочі дістав зайняття окружного секретаря для переведення виборів до Українських Установчих Зборів на Київський Округ і на цім пості я перебув до кінця січня, 1918 р. Я замешкав в Києві і пізнав його ближче. Тут була свобода в повнім значенні того слова, без пана й Івана, без війська, поліції й міліції. Кожний громадянин робив, що хотів і як хотів. На вулицях і площах Києва, а навіть в самому будинку Центральної Ради відбувалися безнастанно мітинґи і дебати, Україна стала найдемократичнішою державою на світі. І тому не диво, що на протязі кількох місяців у Києві і на Україні згуртувалась майже вся російська контрреволюція, себто — вищі російські офіцери і генерали, урядовці, поміщики, фабриканти, купці і т. п. Тут був ще сякий-такий порядок і тут вони могли жити свобідно й достатньо та безкарно робити свою юдину роботу щодо України й українства як такого.
Між тим українська стихія не вгасала. До Києва прибували українці, військові й цивільні, з усіх закутків великої Росії. Військові частини йшли в казарми і там десь щезали. Ними ніхто не піклувався, бо модерна українська держава армії не потребувала. Цивільні розміщувались по комісаріятах й урядах, в Києві і на провінції. Поважну кількість творили галичани. Були це в більшості т. зв. воєнні мародери — менше вартісний людський матеріял — утікачі
