Щоденник сотника Устима - Валерій Бобрович

уламків гірських порід посилює ефект від осколків мін і снарядів. На відміну від рівнини, скелі не амортизують вибухи, проте створюють умови для стрільби рикошетом, нагадуючи дію снарядів із загальмованим пристроєм вибуху. Тим, хто потрапив під артилерійсько-мінометний обстріл на гірський дорозі, нема де сховатись. (Як приклад - другий наступ УНСО на Шрому 1993 року).

Діяти часом доводиться маленькими групами, командири яких повинні вміти самостійно приймати рішення за постійної зміни умов, не забуваючи про відсутність тилового прикриття. Відстань у 500 метрів на мапі може забрати три години часу. Стрілець годинами не відчуває лікоть товариша, що, безперечно, викликає певне психологічне напруження. Потрібна повна довіра до своїх командирів - мене не забудуть, не покинуть, не залишать напризволяще. Кожний стрілець повинен вміти фахово користуватися компасом і мапою, орієнтуватись у лісі, надавати першу медичну допомогу як собі, так і своїм побратимам, володіти всіма видами зброї свого підрозділу. У цих умовах величезне значення має маскування як позицій підрозділу, так і індивідуальне. Лопатка в горах, за своїм прямим призначенням мало придатна, частіше використовується замість сокирки. Укриття краще видовбувати на схилах, на кшталт ластів’ячих гнізд. Під час обстрілу підрозділів супротивника, розміщених на гребенях гір, треба враховувати - снаряди летять з недолітом чи з перелітом, що значно знижує ефективність стрільби.

Стрільці гірничо-стрілецького підрозділу УНСО пройшли серйозну підготовку. Вони вміли діяти в умовах, коли недоцільно використовувати важку техніку, першими захоплювати дефіле - вузькі проходи в горах, в лісі, в болотах. Вони повинні були вміти захоплювати мости й загати, займати броди та дороги. Діяти автономно в глибокому тилу ворога, влаштовувати засідки, вести бої в містах, обороняти села, цвинтарі, окремі будівлі, будь-які природні перешкоди, яри, вали, висоти. Завдавати удари по тилових комунікаціях супротивника. Усі ці завдання стрільці ГСП УНСО відробляли десятки разів ще у вишкільних таборах в Україні. У Грузії ми пройшли короткострокові навчальні курси в інструкторів, зелених беретів США, але корисного з цього можна було взяти відсотків десять, не більше. Партизанська війна на знищення взагалі не для американців. Наприклад, за евакуації гвинтокрилами вони рекомендують під прикриттям темряви швидко бігти до них, прикриваючись кулеметним вогнем. Найдурніше, що можна вигадати - це бігти по гірському лісу, тим паче вночі. Яким би ти не був підготовленим, нічого не варто потрапити ногою в яму й зламати її до чортової матері, налетіти мордою на сук (добре якщо щокою, а не оком або шийними артеріями) або гепнутись у кількасотметрове провалля. Взагалі, найрозумніше для переслідуваного в таких умовах - тихенько зачаїтись. Нехай погоня, шаленіючи від азарту, ломиться, сама не знаючи куди, в гарячці збиваючись з правильного напрямку, нариваючись на розтяжки та викриваючи себе, підставляючись під кулі.

Там же нас познайомили із розрекламованою в сотнях бойовиків «славнозвісною» М-16. Головна базова гвинтівка на озброєнні країн НАТО - цілковите розчарування. Створена конструктором фірми «Армалайт» Юджином Стоунером, за темпом і щільністю вогню вона перевершує російський автомат «АК-74», але значно поступається йому за надійністю та невибагливістю. Технологічно занадто складна, вона в польових умовах потребує регулярного ретельного чищення. Механічна міцність гвинтівки невисока, а наявність великої кількості дрібних деталей у затворі й ударно-спусковому механізмі серйозно ускладнює її розбирання та ремонт у бойових умовах. Тепер мені стало цілком зрозуміло, чому американські піхотинці намагались уникнути здавання трофейних «Калашникових», залишаючи їх собі. (Як це було у В’єтнамі).

На той час в Абхазії жило близько 60 - 65 тисяч абхазів і 350 тисяч грузинів. Безперечно, й дурень зрозуміє неможливість будь-якого серйозного збройного опору за такого співвідношення населення. Щоправда, там жило ще близько 250 тисяч так званих російськомовних - вірменів, греків, українців, росіян, але до початку конфлікту їм усе було по барабану. Згодом вони просто порозбігалися, крім вірменів, які в своїй більшості складалися з сільського населення й узяли активну участь у конфлікті на антигрузинському боці. Виходячи з того, що за кількістю вони переважають абхазів, мешкають компактно й за національними ознаками є непоганими бійцями, вірменський фактор в абхазькій війні був другим фактором після російського.

Вірменська громадськість Абхазії сформувала кілька окремих національних батальйонів, що діяли автономно. З одним із таких підрозділів, а саме з батальйоном імені маршала Баграмяна, нам довелося зіткнутись.

Було це на початку червня. Як командир добровольчого загону «Арго», я одержав наказ захопити село «С». Форсувавши річку Гуміста й не доїхавши до села метрів із 800, ми позлізали з машин, розгорнулися в розстрільню. Встановивши на флангах кулемети, почали просуватися до села. Розвідка доповіла, що в селі перебуває 50 - 60 озброєних людей, що вони не росіяни, погано обмундировані й не справляють певного враження регулярних військ. Маючи надлишок українського «буржуазного» націоналізму, ройовий Рута миттєво заліз на найвище дерево й закріпив там наш синьо-жовтий прапор. Напевно, за ним вірмени визначили нашу національну приналежність. Щойно розстрільня рушила вперед, над крайнім будинком замахали білим прапорцем. Ми зупинились і про всяк випадок залягли. Я взяв двох стрільців і рушив назустріч трьом невідомим воякам, що розмахуючи білим прапорцем вийшли з села. Ми зійшлися десь приблизно посередині між нашими позиціями. З їхнього зовнішнього вигляду я зрозумів, що вони не грузини й чомусь бовкнув:

- Салам алейкум.

Вони перезирнулись і старший відповів:

- Бареф дзес.

Відтак стало зрозуміло: вірмени. Ще й хрести на волохатих грудях. Старший, будемо називати його Леон, чи то спитав, чи підтвердив:

- Ви не гогі? (так називають грузинів, аналогічно: фріц, іван, томмі).

- Ми українці, - відповів я й показав тризуб на мазепинці, ще й дістав з-за пазухи хреста з надією розвіяти його сумніви, викликані моїм мусульманським привітанням.

Леон був небалакучим:

- Ми воюємо з гогі. Ані українці нам, ані ми українцям нічого поганого не робили. Чого хочеш?

Беручи приклад з Леона, я відповів стисло:

- У мене наказ взяти село.

- І що, будеш брати?

- Буду, - впевнено сказав я, помітивши краєм ока, як на сусідньому пагорбі хлопці встигли розвернути нашу «зушку» в напрямку села.

Леон помовчав, поміркував і сказав:

- Ну й бери його на хер, - повернувся та пішов геть.

За півгодини ми побачили, як вервечка їхніх бійців потягнулася геть із села.

На такій мінорній ноті закінчилися наші бойові стосунки з вірменами. Як я вже писав, з чеченцями бойових сутичок у нас теж не було.

Як вони, так і ми свідомо уникали бойових дій один проти одного. Їхня спілка з росіянами була цілком протиприродною й не могла тривати довго. У недалекому майбутньому доля все одно зробила нас союзниками.