Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв

— А командування?

— Командування нічого не говорить.

— Добре. Тоді я пішов у парк, займатися машиною?

— Так, йди.

— Там є хтось, хто може допомогти з машиною?

— Іди, не турбуйся. Там знайдеш когось.

— У сенсі, когось?

— Де ти машину залишив?

— Перед першим Батом.

— Перегони її до наших, там у тебе буде велика компанія.

— В сенсі.

— На місці все зрозумієш.

— Я не зможу перегнати машину, тому що вона не їздить.

— Тоді одразу йди до наших боксів.

— Добре.

Вийшовши з казарми, я натрапив на бригадне шикування. І тут я охренів. Як ні в чому не бувало, на місці виконуючого обов’язки командира бригади стояв наш Комбат, який у березні полетів у супроводі командувача лікувати свій алкоголізм. Вилікував напевно, бля. Ми всі думали, що його чекає як мінімум звільнення, як максимум в’язниця за те, що під час виконання бойового завдання командир батальйону, у якого в підпорядкуванні кілька сотень людей, постійно бухав. Але ні. Він на місці. Бригаду шикує. Командира бригади підміняє.

Коли помер мій батько, він без питань відпустив мене додому. За що я йому завжди був дуже вдячний як людині. Але як до військового я не відчував до нього ні краплі поваги.

Я чітко розмежовував поняття «людина» і «військовий». Тому що це дві абсолютно різні форми життя. Як говорилося в одному фільмі: «Військовий — це не професія, а сексуальна орієнтація». Це був жарт, але, як то кажуть, у кожному жарті є частка жарту. Я, до речі, був жахливим військовим. У всякому разі щодо того, як я собі уявляв справжнього військовослужбовця.

Прийшовши в парк, я одразу пішов до своїх боксів. Тааааак, там був аншлаг. Кілька десятків поламаних машин перед боксами, над якими вже працювали бійці.

Мене буксиром відтягнули до всіх, і я просив консультацію у старших товаришів. Зампотех бригади, примруживши розумне обличчя, порадив мені поміняти бортовий фрикціон. Я поняття не мав, як це може бути пов’язане з тим, що витворяла моя машина. Ну, та нехай. Хто я такий, щоб сперечатися із зампотехом бригади. Рік тому на заміну фрикціона у мене пішло близько тижня. Подивимось, як я впораюсь цього разу.

З навушниками у вухах, роздягнений, в одних штанах під теплим сонцем, я працював щодня з ранку до вечора. Тому всі дні були досить одноманітні. Але довго нудьгувати не довелося — до нас приїхав якийсь полковник із Києва з перевіркою.

Йде, отже, полковник з великим блокнотом у руках, попереду нього рухається його не менш великий живіт, і раптом він кличе до себе зампотеха бригади і наказує вирівняти корми всіх машин по ліхтарному стовпу. Якби вся моя рука не була в мазуті, я б закрив долонею обличчя, щоб не бачити цієї ганьби. Те, що жодна з цих машин не на ходу, деякі з них без катків і навіть без гусениць, його не хвилювало, ми повинні були пересунути всі машини, щоб вони стояли красиво в одну лінію.

У країні почалася війна, у нас величезні небойові втрати в техніці й потрібно в найкоротші терміни поставити її у стрій, але замість цього ми втратили повний день, щоб виставити «гроби» в одну красиву лінію.

Нехай все навколо вибухає і горить, головне, щоб скрізь були рівні кути і прямі лінії. Сука…

* * *

Я сидів у коридорі роти на дивані і раптом заходить кілька хлопців, з якими я розлучився в Олександрополі.

— Привіт! — одразу попрямував до них.

— Здоров.

Ми обнялися.

— Як справи?

— Дуже добре! Чув, про тих, хто здав бійки?

— Так.

— Так ось, це були ми.

— Що там сталося?

— Та що… обступили нас місцеві, баби тупорилі з дітьми стали перед машинами. А деякі взагалі дітей під гусеницю клали.

— Це мені розповідали.

— Прилетів командувач, наказав здати йому всі бійки. Цей упир віддав їх сєпарам, нас відпустили, а він, як я чув, провів з ними ще добу. А тепер увага… Ми, ті хто здали бійки за наказом командувача, тепер під слідством, і президент назвав нас зрадниками.

— Він просто виконувач обов’язків.

— Та плювати. Пішов він на хуй.

— Кого і потрібно судити, так це цього жирного виродка, який віддав бійки сєпарам. Вони, до речі, вже й на техніці нашій катаються.

— Так, це я теж чув. Що будеш далі робити?

— Гадки не маю. Що скажуть, те й буду. Ми люди військові. Від нас багато не залежить. Не виконаєш наказ — стаття, виконаєш наказ — стаття.

* * *

Через тиждень приїхали ще кілька бійців з моєї роти разом із нашим зампотехом. Машина, якою вони прибули, також потребувала ремонту. Але полагодити ми її вже не встигли. Оголосили про відправку групи на Схід.

За цікавим збігом обставин, які відомі тільки тим, хто у штабі складав списки, я в групу не потрапив, але потрапила моя машина, над якою я саме встиг закінчити роботу, але навіть не перевірив, як що працює. Ось так зампотех із хлопцями пересіли на мою БМД і поїхали, а я залишився у бригаді й не знав, що мені далі робити. Усі мої обов’язки були сконцентровані навколо машини, тепер її немає. Я ніби втратив свою корисність. Механік-водій БМД без БМД.

Я ходив у парк і допомагав іншим з ремонтом. Щоденно заходив до старшого лейтенанта, який за комбата, і просив, щоб він заніс мене в наступні списки відправки на Донбас. Час минав абсолютно марно і, розбавляючи нудні вечори в казармі, я навіть встиг пройти перший Fallout.

* * *

Очікування моєї відправки затягнулося. Хлопці з фронту нічого особливо цікавого не розповідають. Кажуть, що просто вбивають час. Я купую собі лікарняний, збираю речі та їду додому.

Вдома добре. Бабусині пиріжки, Мамині сльози, все мені говорило про те, що мене тут люблять і завжди чекають. Я любив приїжджати додому нечасто, десь раз на півроку, рік, щоб за мною всі встигли скучити, і ненадовго, щоб не встиг набриднути.

Іду травневим теплим вечором по вулиці, в компанії дівчинки, і раптом дзвонить телефон.

— Алло.

— Алло. Привіт!

— Здорова. Що ти, зайнятий?

— Ну, зважаючи, що у тебе, — у мене чудовий настрій і я не проти ним поділитися.

— Руля мертвий.

Я встав, як укопаний, і посмішка з мого обличчя пропала в ту ж мить.

— Як помер?

— Убили.

— Хто?

Якийсь шурхіт у трубці.

— Давай потім, а то я вже не сам.

— Давай.

Я опустив телефон і стояв зі скляними очима, втупившись перед собою.

— Щось трапилось? — запитала у