Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв

— Може, Сущ думає, що ти машину відремонтуєш?

— Двигун потрібно міняти, що я тут можу зробити?

— А він у чудеса вірить. Ти знаєш, цей красень недавно прийшов і запитує мене, чи може наша тридцятиміліметрова гармата стріляти мортирною стрільбою?

— Як гаубиця?

— Ага.

— Він був нетверезий?

— На жаль, абсолютно тверезий. Знаєш, коли замкомбат із бойової підготовки задає такі запитання, стає сумно. А ти дивуєшся, чому тебе сюди посадили. А чого ти взагалі скаржишся?! Хіба погано сидимо?!

— Та я не про це. Дуже сподівався, що з початком війни вся ця показуха і армійський ідіотизм почне відходити, але щось не схоже…

— Шакальйо як крало, так і краде. Командування як вважало тебе шматком м’яса, здатного тримати лопату і сокиру, так і вважає. Нещодавно привіз якийсь дядько хлопцям із сусіднього підрозділу форми британські, так їх старшина всі забрав і почав продавати.

— Знаєш, я радий, що опинився тут з тобою, — на моєму обличчі розтягнулася посмішка. — Я буду сумувати за тобою, якщо тебе вб’ють. А ти будеш сумувати за мною?

— Ні.

— Чому?

— Я зможу забрати свій матрац. І знову буду спати на двох.

— Ось так, значить?

— А ти знаєш, як мені тисне шматок металу від сидіння в ребра?

— Гадки не маю.

— Ось тому ти будеш сумувати, а я ні.

Ми засміялися.

— Давай вип’ємо за те, щоб у Старшини від снікерсів дупа склеїлась?

— Амінь.

Ми чокнулися, допили чай і заварили знову.

І ось так ми могли сидіти до пізньої ночі, все одно ночами було неспокійно…

* * *

Кожен наступний день мало відрізнявся від попереднього, з тією лише різницею, що був день, коли згущене молоко було, а були дні, коли його не було. Ніколи не любив згущене молоко, але в таких обставинах я ним ласував як чимось надзвичайно смачним. Хоча були й інші дні, які розривали помірний хід життя, приводили до тями і нагадували про те, де ми перебуваємо і що навколо відбувається: приблизно раз на тиждень у моєму батальйоні хтось отримував поранення чи гинув. Нарешті, я перестав цікавитися, чи є у нас втрати, мені більше не хотілося почути знайомі прізвища.

Вся моя зона комфорту звузилася до найпростіших потреб: попити, поїсти, попрати, помитися, поспати. При цьому я відчував себе чудово. Про дім навіть не думав.

Щовечора ми з навідником розпалювали маленьке багаття в ямі й кип’ятили в казанку воду — це був неначе символ того, що ми прожили ще один день. Символ безсмертя і нескінченного процесу.

Вода закипіла, розлили по чашках, Буря дістав галети і цукор з ящика. Ми сиділи на бетонній плиті, поруч лежали автомати, я дивився на небо. Раніше думав, що побачити падаючу зірку — це велика рідкість, але на війні я зрозумів, що помилявся… через місяць складно було придумати, що б ще побажати: настільки їх було багато. Буря сидів в одних трусах і гумових капцях, я був скромніший — на мені були штани. Бетонна плита нагрілася за день і тепер віддавала тепло нам: незважаючи на одинадцяту годину, нам було спекотно.

І ось сидимо ми, розмовляємо про щось, і раптом я питаю у Бурята:

— Ти боїшся висоти?

— У сенсі?

— Ну, стрибати тобі страшно?

— Звичайно.

— Скільки у тебе стрибків?

— П’ять. А у тебе?

— Дванадцять або тринадцять. Не пам’ятаю вже точно.

— 1 як, страшно?

— Щоразу. Більше того, я тепер по-справжньому став боятися висоти. До армії постійно бігав на кар’єр купатися, стрибав там зі скелі висотою метрів дванадцять, так там ще й вперед потрібно було чимало пролетіти, щоб не впасти на каміння. А останній раз, додому як їздив, сходив на кар’єр, став на виступ у два рази нижчий, а стрибнути так і не зміг. Страшно, капець.

— Я думав, що чим більше стрибаєш, тим менше страху.

— Ні. Страх залишається. Просто він змінюється.

— Це як?

— Ну, спочатку ти просто боїшся самого стрибка. Боїшся стрибнути. А потім страх стає все більш усвідомленим. Страх перестає бути абстрактним. Ти боїшся не просто стрибка, а конкретних моментів. Переживаєш за правильне відокремлення, за вдале розкриття, щоб ніяка мавпа не влетіла тобі в парашут, щоб об землю не дуже вдарило, щоб ноги цілі залишились. Якщо коротко, то спочатку боїшся стрибнути, а з досвідом боїшся приземлятися.

— Ясно. Значить, можна не сподіватися, що страх пропаде? — він хихикнув.

— Надія помирає останньою. Буря, як ти думаєш, ти будеш нудьгувати за всім цим?

— За чим за цим?

— За життям тут, за нашими розмовами, за цим чаєм, за тим, наскільки тут просто і по-своєму затишно. Так, вдома ти собі зможеш заварити нормальний чай, але ж там він не буде таким смачним, там ти не будеш смакувати кожен ковток, як тут. Там ти не будеш так відчувати життя, як тут.

— Не знаю.

— А я впевнений, що буду.

* * *

Ми з Бурятом прийшли в нашу невелику їдальню, поставили магазини від автоматів на стільці біля одного зі столів і стали в чергу біля роздачі. Я взяв тарілку з супом, повернувся і побачив, що мій магазин хтось прибрав на сусідній стілець, а на зайнятому мною стільці розмістилася чиясь кепка. Знизав плечима і прибрав цю кепку туди, куди поставили мій магазин. Я вже почав сьорбати теплий суп, як підійшли два орли з тарілками в руках і в польових сорочках поверх тільників. Обидва були років близько тридцяти, без знаків розрізнення, і один з них каже:

— Ми зайняли цей стіл.

— Де твоя кепка?

— У сенсі?

— Твоя кепка лежить он там, значить, там і сідай або в будь-якому іншому місці, де вільно. А чужі боєприпаси і зброю я раджу тобі наступного разу не чіпати. Можна по руках отримати.

— Ти, блядь, не зрозумів? Цей стіл зайнятий, — він потягнувся однією рукою до сусіднього стола, поклав тарілку і продовжив стояти біля мене.

Я теж піднімаюся з-за столу і встаю перед ним. Щоб дивитися йому в очі, довелося трохи задерти голову.

— Дружочок, сядь, будь ласка, спокійно їсти.

— Я тобі не дружочок, — різко сказав він і відштовхнув мене однією рукою так, що я вперся ногами у свій стілець.

Тут я вже не витримав. Міцно упершись ногами в підлогу, провернув увесь тулуб і зарядив йому кулаком у груди так, що він відскочив назад на півтора метра і вдарився спиною об стіну.

— Друже, — знову звернувся до нього, — будь ласка, сядь за стіл і