Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв
Стояла собі самотньо за декілька метрів від дороги, наполовину прихована високим бур'яном. Там, прямо в башті, вже кілька тижнів жив навідник на прізвисько Бурят. Ми з ним з різних рот, але були знайомі вже близько року і тут знову зустрілися. Він швидко ввів мене в курс місцевого побуту: вода, їжа, робота тощо. Дав мені один із двох своїх ватяних матраців, і я взявся майструвати собі спальне місце на сидіннях командира, механіка і кулеметника.
В обід ми пішли в їдальню на території аеродрому. До неї було близько кілометра уздовж — злітної смуги. В їдальні зауважив значний неприємний факт: величина порцій і асортимент страв явно демонстрували, що тут вже є проблеми із провізією. У супі рідко можна було виявити щось, крім води. Хліба не було — давали сухарі. Наїдалися ми переважно кашею. Ми з Бурятом одразу взяли собі в казанки по порції на вечерю, тому що увечері часто починалися обстріли і в їдальню йти не дозволяли.
Так чи інакше, побут ми потихеньку налагодили, життя увійшло в якесь русло. Хоча загалом наша диспозиція виглядала не дуже добре. Наш батальйон був сильно скорочений: лише близько чотирьох десятків людей при належних трьох сотнях. Решту бійців розкидали по блокпостах навколо Слов’янська і Краматорська. Так само було і з машинами. З більше ніж трьох десятків належних одиниць бойової техніки на аеродромі було до десятка, приблизно стільки ж — на блокпостах, інші були придатні хіба що на металобрухт.
Ми з Бурятом непогано проводили час. До нас дуже рідко хтось заходив, тому більшу частину часу ми були удвох. Вдень ми насипали землю в мішки, засмагали, займалися спортом, розмовляли, вечорами сиділи за мішками, перечікували мінометні обстріли, а коли все припинялося, робили невелике багаття у спеціальній ямці, кип’ятили воду, яку вдалося заощадити протягом дня, і заварювали чай із трави, яку збирали в полі та сушили на машині. Раз на три дні нам видавали банку згущеного молока, і це було свято. Вдень температура повітря піднімалася до сорока градусів, і після заходу сонця ще дуже довго на вулиці було тепло. Ми сиділи і пили чай, іноді до першої чи до другої ночі, й розмовляли про все.
* * *
— Буря, звідки ти родом? — запитав я, прибираючи чашку з теплим трав’яним чаєм від рота.
— Я місцевий. Із Дніпропетровської області. А ти?
— А я ні. Знаєш, я так сильно хотів закінчити школу і виїхати з дому, так рвався, спеціально вибрав частину, розташовану в лісі, відірвану від цивілізації… але ніколи не замислювався, нащо.
— А зараз задумався?
— Немов би.
— Ну і нащо?
— Тобі ніколи не здавалося, що думки, які приходять до нас у голову, з’являються там не просто так?
— Ти говориш про Бога?
— Я поняття не маю, про що говорю. Просто я згадую те, з чим доводилося зіткнутись, і таке враження, що все моє життя йшло до того, щоб я опинився зараз тут з тобою саме з тим досвідом і набором знань, який у мене є.
— Мені не хочеться думати, що все в житті зумовлено. Вважаю за краще думати, що сам вирішую свою долю, де, з ким і для чого мені опинитися.
— Не сміши. По-перше, щоб ти там собі не розпланував, зараз може прилетіти міна і, як Медику, щелепу відірве. І все, що ти розпланував, вже нікому не буде цікавим. По-друге, я не сказав, що зумовлено. Мені здається, є щось, що підштовхує нас до певного шляху, але йти по ньому чи ні, вирішувати нам.
— Дивися, скільки зірок на небі, — Буря закинув голову, дивлячись вгору.
— Так, дуже гарно.
— До армії ніколи не думав, що на небі стільки зірок. Знаєш чому?
— Кажи.
— Через заграву. Джерела світла засвічують небо, і нічого не видно. А наша армія — це чорна діра, в якій навіть світла немає. Тому небо так добре видно.
— Цікава теорія.
— Я іноді замислююсь про які-небудь глобальні речі, удаю кімнатного філософа. Особливо під час довгих нічних чергувань, а потім дивлюся на небо, і все здається настільки незначним.
— Скільки тобі до кінця контракту лишилося?
— Два роки, — якось сердито відповів Буря.
— Будеш продовжувати службу?
— Та пішли вони в дупу. Живеш, як тварина. Виродки ці на ліжках сплять, а ти у бруді. Протягом кількох діб не спиш, працюєш на знос, а тебе зрадником обзивають і під суд, як хлопців із четвертої роти.
— А ти чув, скільки наших майорів, полковників і генералів на бік росії перейшло?
— Так, щотижня в новинах пишуть про нові. Війна закінчиться, звільнюсь і поїду додому. Мене тут тримає тільки бажання відстояти своє. А тобі скільки залишилося?
— Зараз порахую… близько чотирьох місяців.
— О, то ти скоро додому.
— За двох умов: якщо доживу, і якщо закінчиться війна.
— Яка твоя мотивація?
— Не знаю. У мене відчуття, що я повинен тут бути.
— Це як?
— Ну, знаєш… я зараз не можу уявити себе де-небудь ще, крім, як тут.
Буря сьорбнув із кружки і подивився на ящик.
— Ти знаєш, що колись у цьому ящику було багато їжі? — він посміхнувся.
— Якої?
— Снікерси, печиво, каші та таке інше.
— Де ж воно тепер?
— Знаєш Старшину з моєї роти?
— Ну, ти запитав, я перший рік служив там… тож формально це ти в моїй роті служиш.
Буря оцінив жарт, піднявши урочисто свій «кубок».
— Так ось, коли тебе ще тут не було, а батальйон не був розкиданий по блокпостах, волонтери та місцеві навезли нам провізії. А Старшина наш, жирний кнур, все забрав собі і зжер разом із командиром взводу.
— Яким? Рудий був у батальйоні, значить Пузатий?
— Ага.
— Фу, ну і мерзота.
— Так, прямо при хлопцях усе забрав і сказав, що ми не заслужили.
— А ви що?
— Нічого.
— Чому? Потрібно було натовпом його забити в цей ящик разом зі снікерсами.
— Та хай іде на чужі руки.
— Не впевнений, що я б стримався.
— Ти ж знаєш мене. Я миролюбний.
— Миролюбний, ось скажи мені. Ти навідник, правильно?
— Так.
— Башта на машині цілком робоча і боєздатна. Тому ти тут і перебуваєш. А я механ. Моя справа водити машину й іноді, може, з курсового кулемета пострілювати. Машина не на ходу — це раз. Через те, що
