Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича - Данило Борисович Яневський
1948 рік
Окупаційна влада продовжує розробляти перманентні «заходи щодо посилення боротьби з УПА і підпіллям ОУН на території західних областей». Обкоми партії та обласні управління МВС та МДБ регулярно інформують Київ про «хід» цієї боротьби та про її «посилення». Аби не повертатися більше до цієї теми, скажу лише, що «посилювали» цю боротьбу з року в рік. Наведу лише два перших-ліпших приклади. 22 березня 1950 р.: на засіданні ПБ ЦК КП(б) знову обговорюється питання «Про заходи по посиленню боротьби із залишками оунівського підпілля у західних областях УРСР» та ухвалюється чергова постанова[178].31 грудня 1953 р.: постанова Президії ЦК КП(б)У українською мовою(!) «Про стан ліквідації решток банд українських буржуазних націоналістів в західних областях Української РСР». Саме в цій постанові учасникам націоналістичного підпілля надали «кваліфікацію» «українських буржуазних націоналістів». Документ відзначає: МВС та його органи на місцях «роботу по ліквідації решток оунівського підпілля і озброєних банд проводять зовсім незадовільно»[179]. Це — четвертий рік окупації!
Самі по собі постанови допомогти не могли. 11 серпня Хрущов звертається безпосередньо до Сталіна з проханням ввести до штатів органів МВС західних областей УРСР додаткову кількість посад дільничних уповноважених міліції для «поліпшення підтримання громадського порядку» і для боротьби з УПА. На думку сталінського намісника, 48 246 учасників «груп з охорони громадського порядку» у 5 060 селах (тобто по 20 людей на село — Д. Я.) було недостатньо. Клопотання до «батька всіх народів» зводилося до запровадження ще 3 019 таких посад, тобто по 1 уповноваженому МВС на 1 сільраду, яка об’єднувала тоді «5–6 населених пунктів». Станом на 1 грудня кількість таких груп сягнула 6 343 із 85 421 учасниками. їх екіпірували 50 тис. стволів вогнепальної зброї. Впродовж року ці групи мали 121 бойове зіткнення з повстанцями, вбили 41 з них, затримали 170, а також заарештували 848 «осіб кримінально-злочинного елементу та 2 889 підозрілих осіб»[180].
Терор проти місцевого населення набирає нових обертів, стає все більш брутальним та відкритим, але ЦК українських комуністів це не задовольняє. За півроку з 882 справ, спрямованих лише до Військового трибуналу та Особливої наради при МДБ «було повернуто на дослідування внаслідок неповноти розслідування і відмови звинувачених та свідків від свідчень, наданих на попередньому слідстві, 191 справу або 22 % від спрямованих справ». ЦК вказував на «серйозну помилку» Трибуналу, на «ліберальну лінію судової репресії, яка не відповідає політичним завданням викорінення залишків оунівського підпілля»: мовляв, за останні три місяці 1947 р. з 458 осіб, засуджених за «державні злочини» до 415 «бандидтів застосовані м’які заходи покарання — позбавлення волі терміном на 10 років і менше»[181].
1949–1954 роки
На них припадає остаточне винищення рештків збройного підпілля. Закріпити успіх у війні проти народу мали «дільничні уповноважені міліції у кожній сільраді західних і Закарпатської областей». Загальна кількість осіб, що їх планувалося залучити до такої діяльності, згідно з постановою Політбюро ЦККП(б)У від 2 лютого 1949 р., мала сягнути З 331[182]. Виявилося — не достатньо. 30 січня 1952 р. постановою Секретаріату ЦК КП(б)У «Про відбір комуністів і комсомольців із місцевого населення західних областей УРСР в органи Міністерства держбезпеки Української РСР» до оперативної роботи проти підпілля залучалося додатково ще 200 осіб[183].
Аби полегшити їхнє життя, 18 листопада МДБ УРСР зажадало запровадити в Дрогобичі, Чернівцях, Станіславові, Тернополі, Луцьку та в двадцятип’ятикілометрових зонах навколо них, а також у Стрийському районі Львівської та Ковельському Волинської областей «паспортного режиму 1-ї категорії». Практично це означало: особи, засуджені по справах УПА та ОУН не можуть після звільнення жити та працювати в зазначених місцевостях. Запровадивши цей нелюдський захід, ЦК КП(б)У та МДБ УРСР зробили «ворогам народу» новорічні подарунки.
Перший. 28 грудня постановою Політбюро було схвалено наказ Міністра держбезпеки УРСР «Про непритяг-нення до карної відповідальності учасників залишків розгромлених українських націоналістичних банд у західних областях Української РСР, які добровільно зголосилися до органів Радянської влади з повинною». Оцінюючи рівень комуністичного гуманізму, треба звернути увагу на дві обставини. Перша — це чи не перший документ, написаний українською. Друга: дефініція «українські націоналістичні банди» змінила дефініцію «українсько-німецькі націоналісти». Причина — 23 вересня 1949 р. було проголошено Федеративну Республіку Німеччини, а 7 жовтня — Німецьку Демократичну Республіку. Отже, вживання терміну «українсько-німецький націоналізм» втратило останні підстави для пропагандистського вживання[184].
30 грудня МДБ, зі свого боку, видало наказ № 312 «Про амністію учасників ОУН і УПА». Аби потенційні амністовані не розслаблялися, запровадили ще один спосіб залякування — проведення «відкритих судових процесів у західних областях УРСР над окремими учасниками бандитсько-терористичних груп», які практикувалися від вересня 1949 р. Тут система дала збій. Процеси провадили іноземною, незрозумілою людям мовою. Ситуацію виправили лише за два роки. Постановами ЦК від 5 та 24 жовтня 1951 р. передбачали проведення судових розправ вже «українською мовою»[185].
На хвилину приверну вашу увагу до цього «мовного», якщо можна так сказати, сюжету. Викорінення української ідентичності — альфа і омега окупаційної совітської політики. Це констатує пленум ЦК КПУ, скликаний за ініціативою Л. Берії 4 червня 1953 р. Цікава статистика: констатує: «з 742 секретарів обкомів, міськкомів та райкомів партії» в західних областях УРСР «лише 62 особи з місцевого населення. Серед 599 відповідальних працівників обкомів партії місцевих лише 22 особи, серед 2 776 відповідальних працівників апарату міськкомів і райкомів партії лише 285 осіб з числа місцевого населення». І далі: у Львівському торговельно-економічному інституті «всі 56 дисциплін викладаються російською», «в політехнічному інституті з 412 викладачів українською проводять заняття лише 15», в університеті — «з 295 викладачів читають лекції українською мовою 49 чол.», «аналогічне становище в педагогічному, сільськогоподарсько-му та поліграфічному інститутах м. Львова»[186].
Але повернімося до теми радянської юстиції. Аби закріпити вагомість судових вироків, 4 квітня 1951 р. уряд та ПБ ЦК КП(б)У ухвалюють постанову «Про облік і конфіскацію майна господарств, які виселяються з території Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславівської, Тернопільської, Чернівецької і
