Макуха - Дмитро Чобіт

1. Навіщо бютівські волонтери за три години до виступу Президента із транспарантами і прапорами ВО «Батьківщина» в руках зайняли всі підступи до монументу Незалежності, де він мав виступати?

2. Чому у день інавгурації Президента волонтери БЮТ тримали велику кількість транспорантів «Юля — прем'єр!», причому зроблених в одній майстерні?

3. Чому на урочистостях із приводу інавгурації Президента України Віктора Ющенка бютівці скандували: «Юля — прем'єр!»?

Відповідь цілком зрозуміла: акція була добре продуманою, вона переслідувала єдину мету — переконати новообраного Президента у тому, що народ «вимагає» призначити прем'єром Ю. Тимошенко. Саме під враженням інавгураційних подій на Майдані цього ж дня Президент у Бориспільському аеропорту підписав указ про призначення Ю. Тимошенко виконуючою обов'язки Прем'єр-міністра України, а незабаром парламент підтримав таке рішення. Так жінка з косою очолила український уряд. Але Ю. Тимошенко добре запам'ятала всіх, хто не бажав її кар'єрного росту, їх вона занесла до списку так званого «оточення президента» і розпочала брутальну кампанію з їхньої дискредитації. Насамперед Ю. Тимошенко перестала із ними вітатися, не подавала руки та ще й хвалилася про це у ЗМІ. І хоча причини протистояння, за великим рахунком, були абсолютно несерйозні, надумані та безпідставні, але Ю. Тимошенко вперто і наполегливо розкручувала махових нападок на найближчих соратників В. Ющенка, яких вона зневажливо обзивала «оточенням Президента», «любими друзями» та іншими непристойностями.

Протистояння із Президентом завершилося на початку вересня 2005 року грандіозним, так званим «корупційним скандалом» та відставкою уряду Ю. Тимошенко. Проте навіть із поразки пані Юля зуміла добути користь — вона вмить перетворила себе на жертву і через півроку таки добилася просто фантастичного результату на парламентських виборах 2006 року. Та повернімося до методів поведінки та способів дій Ю. Тимошенко на прикладі її першого прем'єрства.

Потрапивши в урядове гніздо, Ю. Тимошенко робила все, аби виштовхнути з нього всіх, хто її заважав. Подібним чином вона діяла і в самому БЮТі — там вона робила все, аби вижити звідти А. Матвієнка, лідера Української республіканської партії «Собор» — одного із трьох учасників БЮТ. І то лише тому, що Анатолій Сергійович, на відміну від багатьох безхребетних бютівців, завжди мав свою точку зору та відстоював власні погляди. З усього видно, що Ю. Тимошенко поводить себе, як зозуля: — потрапивши у будь-яке гніздо, вона виштовхує з нього кожного, хто їй заважає. Така у зозулі природа.

18 грудня 2007 р. Ю. Тимошенко була обрана Прем'єр-міністром України, а відразу ж після новорічних і різдвяних свят українці отримали від неї подарунок — по тисячі гривень вкладникам Ощадбанку колишнього СРСР. Цілком зрозуміло, що 6 млрд. гривень, які Уряд виділив для таких цілей, він за два новорічні тижні не заробив. Видавали те, що залишилося від попередників, і робили це шляхом простого перерозподілу: у когось взяли, а тут віддали. Проте і таку нескладну справу зробили по дилетантськи, бо спричинили до страшного ажіотажу, росту цін та інфляції.

Протягом шести місяців громадяни України отримували «Юлину тисячу». Звичайно, що для людей, які вже втратили будь-яку надію на справедливість, і одна тисяча гривень мала суттєве значення, бо переважно справа стосувалася пенсіонерів. Таких щасливчиків виявилося 6 мільйонів. За ці 6 мільйонів майбутніх голосів Ю. Тимошенко й організувала авантюрну і популістську акцію, яка не продумана, не обрахована, парламентом не схвалена та й не вирішує головного — повернення реально втрачених вкладів.

Наприклад, якщо людина мала 20 тисяч радянських карбованців, то на них вона могла збудувати дім або купити автомобіль і гараж. А що вона купить за одну тисячу гривень тепер? Та Ю. Тимошенко перетворила справу виплати компенсацій за радянські вклади в Ощадбанку на чергову піар-акцію. Її колишній соратник, народний депутат кількох скликань Олександр Волков прямо сказав: «Юлія Володимирівна розпочала виплачувати «свою тисячу». Цим вона заробляла бали не для уряду, а для своєї президентської кампанії» [77]. Досить чітко і ясно висловився про суть справи.

Кошти для виплати компенсацій Ю. Тимошенко мала намір брати з приватизації стратегічних підприємств України, зокрема Одеського припортового заводу, звідси й така несамовита боротьба за Фонд державного майна України. Своя людина у кріслі голови цього Фонду потрібна для Ю. Тимошенко ще й з багатьох інших причин. Уся ця справа має яскраво виражений авантюрний характер, тому й не може знайти підтримки ні у Президента, ні у депутатського корпусу парламенту. Проте погляньмо на цю проблему з іншого боку.

Те, що вкладники Ощадбанку постраждали, — це незаперечний факт. Україна, яка взяла на себе борги колишнього СРСР як його спадкоємець, винна перед людьми, проте як розумно вирішити цю проблему? Чи є правильним шлях, який блискавично показала Ю. Тимошенко? Мабуть, що ні. У її способі не те що наукою не пахне, а й здоровий глузд відсутній. Народу навіть не пояснили суті справи. А вона така.

Станом ще на 1990 рік у тодішньому Радянському Союзі на рахунках Ощадного банку люди зберігали 120 млрд. карбованців. Увесь державний бюджет СРСР тоді становив 250 млрд. карбованців, тобто люди накопичили заощаджень майже на половину всього річного бюджету. Ці заощадження не лежали мертвим капіталом ні у Києві, ні у Москві — згідно з планами економічного і соціального розвитків, кошти Ощадбанку, як і Держстраху СРСР, залучалися до державного бюджету. Тобто щорічно своїми заощадженнями люди інвестували радянську економіку.

Вже у 1990 році виникла загрозлива ситуація. Народ мав 120 млрд. карбованців заощаджень, а грошей в обігу було лише 40 млрд. карбованців. Якби у 1990 році всі вкладники одночасно захотіли би взяти свої кровно зароблені гроші, то Ощадбанк СРСР не зміг би їх видати — папірців не було. Окрім цього, промисловість тоді випускала товарів народного споживання на 40 млрд. крб. Тобто покриття становило лише 80 млрд. крб. (на 40 млрд. — грошей і на 40 млрд — товару), а ще на 40 млрд. крб. не було ні