Макуха - Дмитро Чобіт

Вперше цю проблему спробував розв'язати тодішній прем'єр-міністр СРСР Валентин Павлов. Урядовим рішенням він з травня 1991 р. втричі підняв оптові ціни на всю сировину та енергоносії, що й призвело до першого різкого скачка цін. Тобто, не виробивши додатково жодного цвяха чи бублика, В. Павлов зробив вигляд, що їх стало втричі більше. Таким чином, була здійснена спроба врівноважити масу грошей із масою товарів. Відчайдушні кроки В. Павлова практично нічого, крім старту шаленої інфляції, не дали, а через три місяці — у серпні 1991 р. — Радянський Союз розвалився.

Вперше питання повернення людям вкладів Ощадбанку порушила Народна Рада (тодішня опозиція) вустами свого керівника — академіка І.Р. Юхновського ще у Верховній Раді України 12-го скликання (за теперішньою нумерацією — першого). Народна Рада запропонувала наступний план:

1. Пояснити народу реальну суть проблеми.

2. Оголосити державу банкрутом.

3. Передати вкладникам державне майно на відповідну суму у вигляді сертифікатів напередодні планової приватизації.

Тобто пропонувалась цілком цивілізована схема, за якою кредиторам погашаються збитки.

Та тодішня комуністична більшість і слухати не хотіла про банкрутство держави. У результаті дійшло до того, що є тепер. І примітивні заходи кандидата економічних наук (із 1999 р.) Ю. Тимошенко цієї справи не вирішать.

Проблему заощаджень, як, до речі, і проблему коштів Держстраху СРСР, слід розв'язати шляхом прийняття окремого закону, яким встановити відрахування із приватизованих підприємств України та їхнього майна. Адже ні для кого не секрет, що приватизація в Україні здійснена у дикий спосіб. Власниками створеного всім народом протягом десятиліть стали кілька десятків тисяч найспритніших — вони стали мільйонерами і мільярдерами. А десятки мільйонів трудяг за свої приватизаційні сертифікати не отримали навіть жодної копійки. Тобто теперішні власники користуються майном лише у своїх інтересах. Вони постійно перепродують фабрики, заводи, замітаючи сліди і збільшуючи свої статки у кілька разів протягом одного року. Хай продають, однак за кожну таку операцію нехай сплачують відповідний процент у фонд погашення заборгованості Ощадбанку колишнього СРСР. І усе буде мирно та справедливо. Хай багаті олігархи, і не лише з БЮТ, поділяться нарешті з народом тим, що фактично вони від нього і відібрали.

А кошти від приватизації стратегічних об'єктів, за які пані Юля намагається збільшити свій електорат, слід спрямувати на розвиток потрібних державних програм: будівництво доріг, соціального житла, здійснення природозахисних заходів, забезпечення житлом військовослужбовців, розвиток науки, культури, освіти, підтримку мистецтва, реставрацію замків і фортець, створення музеїв і т. ін.

Спостерігаючи за роботою Верховної Ради України з її середини та іззовні, бачу одну тривожну особливість: з кожним новим скликанням українського парламенту його склад стає все гіршим і гіршим. Тепер уже можна точно сказати, що за інтелектуальним, освітнім, фаховим і культурним рівнем депутатський корпус Верховної Ради України дванадцятого скликання, а за теперішньою нумерацією — першого (1990–1994), був найсильнішим. В умовах гострого політичного протистояння саме цей парламент піднісся над дріб'язковим сьогоденням і проголосив вічне — Незалежність України. Депутати першого скликання не чіплялися, як теперішні, за владу — вони самі скоротили собі термін депутатських повноважень на цілий рік. Це були депутати, обрані за мажоритарною системою. Гроші тоді не відігравали на виборах жодної поважної ролі, тому виборці в округах бачили, хто є хто, і вибирали кращих. Досить сильним був і склад другого скликання, а ось, починаючи з третього, розпочався різкий спад, а тепер бозна-що робиться.

Візьмемо для прикладу культуру поведінки. Не будемо говорити про недолугі сварки, бійки, усілякі блокування та навіть недопущення Президента до трибуни, подивимось на простіше — мову і фразеологію виступаючих.

У першій Верховній Раді політична напруга була найбільшою — комуністи протистояли націоналістам і демократам, але ніхто колегу не обізвав «брехуном» або не сказав, що він «бреше». Бо це слово звучить образливо і порівнює людину з твариною. І коли траплялася якась неточна обставина, то завжди знаходили відповідний синонім: «висловлюється неточно», «помиляється», «не відповідає дійсності», «говорить неправду», «вигадує», «фантазує», «розповідає байки», «заливає», «лукавить», «щось не те говорить» і на крайній випадок — «обманює».

Подивіться, що говорять лідери БЮТ — Ю. Тимошенко й О. Турчинов. Та майже щодня їхня мова щедро всипана усілякими образами, а слова «брехун» і «бреше» у цих правдолюбців уже стали буденними.

А ось іще кілька прикладів щодо рівня політичної культури, вихованості і такту. «За Черновецьким стоїть величезна банда», — заявила Ю. Тимошенко на мітингу перед виборцями Дніпровського району у київському парку Перемоги 19 травня 2008 р.

Банда — це організована злочинна і суспільно-небезпечна група. Якщо керівнику уряду про неї відомо, то чому не вживає відповідних заходів? Чому так легко розкидає зухвалі і образливі звинувачення на адресу політичного опонента?

На цьому ж мітингу Ю. Тимошенко вдалася і до таких сентенцій: «Найбільший телеканал належить банді», «покидьки в політиці».

Але що це за канал і хто ці «покидьки», прем'єр не назвала. Тому людям залишилося здогадуватися. І дехто міг думати, що Юлині терміни стосуються її ж команди.

«Там залишається старе, надійно корумповане керівництво». Це так Прем'єр-міністр висловилася на адресу Фонду державного майна України.

Якщо у глави уряду є конкретні факти — подавайте до суду, або принаймні конкретно назвіть особу (осіб) та вкажіть на їхні конкретні злочинні дії, хоча б так, як це зробив М. Бродський стосовно до Ю. Тимошенко. Проте так говорити про один із вищих органів державної влади?…

«Ніякої кількості голосів за відставку уряду у цієї зграї немає». Це так Ю. Тимошенко висловилася про опозицію у Верховній Раді України, яка за чисельністю майже дорівнює правлячій коаліції!

Дуже культурне визначення, спрямоване на повагу до політичних опонентів, між