Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

26.02.

Вітчим удома. Лагодить меблі.

Бачила на ринку, поки торгувала, Мурзилку й Вужа. Це два хлопці чотирнадцяти й шістнадцяти років. Чеченці. Я раніше тобі, Щоденнику, про них не писала. Отже, коротко: це місцеві ринкові злодюжки. Їх інколи ловлять і лупцюють. Живуть вони в зруйнованому будинку. Батьків немає. Убило у війну.

Ми познайомились у вересні. Я слухала їхню балаканину (вони завжди так «працюють»: хтось відволікає, а хтось краде товар зі стола) і вдавала, що не помічаю їхніх дій, а потім сказала:

— Покладіть на місце! Я знаю, що ви крадії.

Вони дуже здивувалися. Сказали, що в мене дар бачити людей. Відтоді підходять інколи поговорити. Про те, що крадії, самі розповідають, довіряють. У мене нічого не крадуть. Скаржаться, коли їх б’ють. Я сміюся, кажу, що їм торгувати треба, а не красти. Але їм товар ніхто не дає, і грошей у них немає. Вони крадуть хліб і сир. Ще придумали смішну штуку: на палицю прилаштували спицю для плетіння й так крадуть у торгівців апельсини та лимони з ящиків. Коли я хворіла на ангіну, вони подарували мені лимон із діркою від спиці.

П.

02.03.

Привіт!

Сьогодні я вперше пройшла по «трубі» до кінця. Унизу три метри й бетон! Класне відчуття! Голова паморочиться, і так незвично калатає серце! Ти можеш упасти або не впасти вниз. Як пощастить. Напевне, на тому Головному мості мусульман буде здорово!

Переписала з «Махабхарати»:

Хай піднесе людина сама себе,

Хай не принизить вона себе сама;

Бо тільки вона одна собі друг.

І немає більшого їй ворога,

Ніж вона сама ж собі.

03.03.

Усі здають гроші на свято 8 Березня — будуть веселитись. А я не піду. І грошей не дам. Краще додому куплю їжі й матір погодую.

Мама і я інколи складаємо вірші: я перший рядок, а мама другий. Виходить кумедно!

Наприклад:

Я:

Навколо шуб сніжинки кружляють…

Мама:

І нам на босі ноги сідають.

04.03.

Я милуюся в книжці картинами Айвазовського. Так люблю море! Найбільше мені до вподоби «Райдуга». Коли автор дає надію вижити тим, хто втратив свій корабель.

І заворожують мене лики Мадонни. Одну з найвидатніших, на мій погляд, картин намалював Ель Ґреко, «Свята родина».

09.03.

Нещодавно так сталося, що я загубила свій хрестик. Він лежав у мусульманській молитві «Джейні». Я прийшла до школи, і раптом на уроці літній учитель сказав:

— Це ще що таке?!

Усі подивились, а в нього в руках хрестик. Відразу стали сміятись і показувати на мене пальцем, що це мій, кричати, що я «російська свиня, якщо потай від усіх ношу хрестик». А я торкнулась арабської молитви «Джейн» (вона в мене в кишені лежала, а мій хрестик там). Я точно його відчула! Подумала, що однокласники навмисне підкинули в клас інший хрестик, щоб насміхатися з мене.

Учитель запитав мене:

— Це твоя річ?

Я, твердо знаючи, що мій у кишені, відповіла:

— Ні!

І вчитель викинув його привселюдно у відро для сміття. Коли я прийшла додому, то ще раз у кишені подивилась, а мого хрестика немає! Я назад побігла — усе відро зі сміттям перерила і не знайшла. І потім ми з Сетою та Кассі шукали на купі сміття за школою. Але нічого не знайшли.

У нашому роду багато як вірили люди. Були: християни (католики, православні, старовіри), мусульмани, буддисти. Я вирішила, що стану язичницею. Мені подобаються давні боги Греції. Я бачу їх у своїх снах.

Поля

11.03.

Сьогодні Мага біг за мною по вулиці й повторював:

— Я тебе люблю! Люблю! Ти мене любиш?

На що я відповіла, злегка сповільнивши крок:

— Ні!

Авжеж. А чого він чекав? Я була впевнена в собі: нова красива хустка, з-під неї локони каштанового волосся, і ще я підфарбувала очі маминою тушшю!

Поля

12.03.

Сон. Тисячі років до н. е. Іде будівництво піраміди на березі Нілу. Наближається ніч. Хрускотять під хвилями камінці та мушлі. Люди розклали багаття. Усі втомились. Останні промені зникають на обрії, поблискуючи темно-синім.

Щось привертає мою увагу, і я починаю вдивлятись удалину. Це наближається силует чоловіка. Він іде по воді, здалеку. На душі стає тривожно. Прокидається страх. Ми — будівельники піраміди — знаємо, що днями сталася неприємна подія: у сварці працівник убив свою подругу. Убивцю покарали, але труп дівчини тут, похований під камінням. І, вдивляючись у силует незнайомця, я бачу деталі: він неймовірно високого зросту, у темно-синьому плащі. Має арабську смаглявість, а зріст у висоту метрів сорок. Я б назвала його Ієшуа, Ісою або Ісусом… Але в ньому було щось істинно арабське. Він наблизився, і ми стали порошинками поряд із ним.

— Люди! — пролунав його голос. — Коли ви добудуєте Піраміду, прийде Смерть. Ніхто з вас не залишиться живим.

— Як ти доведеш, чи істина це? — закричали з берега маленькі люди.

— Я залишу вам дещо на пам’ять, — сказав велетень із ликом Ісуса.

Він кинув через наші голови величезного сфінкса, вийнявши його з-під плаща. Сфінкс був у вигляді лева, але з ликом оцього прибульця. Перевернувшись у повітрі, сфінкс став на лапи. Велетень навів руку на сфінкса, і очі його стали розплющуватись, а з них вирвалися білі промені невідомого вогню. Усі люди, що потрапили під цей білий вогонь, перетворилися на попіл. Але поступово погляд став нерухомим і згас. Зник і прибулець: на водній гладіні не лишилося й сліду.

Відтоді минуло тридцять років, і велика Піраміда була збудована нами. Настало свято Завершення. Усі гуляли та співали до пізньої ночі, горіли багаття, і ми раділи, що дожили до свята Завершення.

Але раптом я відчула задушливі страхи, божевільні бажання, які пробігали в голові. Поступово по всьому тілу став відчуватися жар. Поглянувши на обрій, я помітила Його. Він наближався. Тільки одна думка навідала мене в ту мить: «Тікати!» Стрибаючи сходами всередині Піраміди, я ледве розуміла, що роблю. Після трьохсот сходинок мої ноги ледь могли пересуватись. Я прагнула вгору — туди, де була маленька кімната й відкритий саркофаг.

У повному розпачі я лягла в нього і вже хотіла була накритися