Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

Причиною описаних вище змін у ставленні до місцевого українського населення безперечно було оп'яніння гітлерівської верхівки від успіхів.

У німців закрутилась голова від мільйонів полонених, від успіхів на фронтах; хоч успіхів тих було досягнуто в значній частині за рахунок цілковитого небажання підсовєтського населення та червоноармійців воювати, небажання захищати комісарів, колгоспи, небажання офірувати своє життя за «сталінську родіну» — мачуху й лише в меншій мірі ті успіхи можуть бути віднесені за рахунок безперечно непоганого німецького та бездарного совєтського командування.

На всяку диверсію совєтських аґентів — висаджування в повітря будинків, підпали, — німці відповідали масовими розстрілами населення: сто чоловік, двісті чоловік і т. д. Так, коли було підпалено відомий будинок Київської міської ради, де за часів большевиків містився обласний комітет Комуністичної партії, німці оточили суміжні з цим будинком вулиці, взяли підряд, хто перший попався до рук, двісті чоловік і розстріляли.

В листопаді почались перші масові арештування та розстріли серед української інтеліґенції.[133] Політичне життя, яке лише почало оживати, пішло в підпілля.

На громадському обрії випливали наверх маловідомі, малоавторитетні, випадкові люди, що часто–густо дбали лише про власне збагачення. Десятки тисяч комуністів більшої й меншої ранґи в містах і селах залишались на волі, спекулювали, проникали в органи самоврядування, в поліцію, в так зване «СД», Ґестапо, мстились на мирному населенні й назагал жили досить непогано.

Треба особливо підкреслити, що незважаючи на тваринну паніку, якою були охоплені керівні партійні верхи в перших місяцях війни, очевидно, за зарані виготовленим пляном на теренах України було залишено широко розгалужену сітку, яка складалась із перевірених комуністів та робітників НКВД. Багато тисяч комуністів більшої й меншої ранґи, що їх, за наказом окупаційної німецької влади, було зареєстровано в міських та районових управах, залишаючись на волі, пляново, систематично вели свою підривну роботу. Німці того не помічали й охоче використовували спритних московських аґентів.[134]

На чолі районових та сільських управ часто–густо стояли члени комуністичної партії. Це ж і щодо поліції. Досить сказати, що в такому великому місті, як Харків, з двадцяти районових бюрґермайстрів (місто було поділено на двадцять районів) — вісім були спеціяльними совєтськими аґентами, яких виявлено і знешкоджено значно пізніше. Численні спроби інформувати місцеве німецьке командування про підривну роботу прихованих комуністів, як правило, закінчувались трагічно: таких інформаторів або саджали до в'язниць або, найчастіше, розстрілювали. А комуністи, використовуючи тонко зіткану аґентурну сітку, яка охоплювала всі окупаційні організації в німецькому запіллі, провадили свою московсько–комуністичну політику.

Зима прийшла сувора, холодна. В містах хліба не було. Приділ хліба (лише в Києві) — сто грамів на день якоїсь суміші просяного борошна з лупинами — не давав можливости підтримувати життя. М'яса і товщу, звичайно, населення не одержувало; купувати ж на чорному ринку мали можливість лише спекулянти. Фольксдойчери одержували спеціяльний німецький приділ продуктів і почували себе краще. Починалось так зване «мішечництво», починалось масове вимирання інтеліґенції. «Визволителі» вдавали, що не помічають того.

Такий «пасивний» спосіб масового нищення населення та, зокрема, інтеліґенції набрав особливо жахливих форм У Харкові. Як відомо, взимку 1941–42 рр. населення Харкова не одержувало ні хліба, ні будь–яких інших харчових продуктів. Приватного довозу продуктів через особливий прифронтовий режим також не було. Вихід населення за межі міста було заборонено. Відомо також, що за системою постачання, яка існувала в Совєтському Союзі, запасів харчових продуктів у населення не було. Навіть у найкращих випадках — у людей найбільше вправних та передбачливих — таких запасів могло бути на тиждень–два. Перед відходом совєтських армій із міста населенню також нічого не було видано, хоч у тому ж часі величезні запаси харчових продуктів було знищено. Не бачити й не знати цього німці не могли. Отже, населення такого великого індустріяльного міста, як Харків, цілком свідомо, з одного боку — совєтське керівництво і з другого — німецька окупаційна влада, прирекли на голодне вимирання. Тільки найбільш вправні, здорові люди, наражаючись на тисячі небезпек, ризикували якось добитись до найближчих сіл, щоб випросити або виміняти якийсь пуд овочів чи кілька кілограмів хліба; але всі ці ближчі села скоро було «об'їджено» до цурки. Отже, вся маса населення, а особливо інтеліґенція та наукові робітники, як менше пристосовані до боротьби за життя, повільно вимирала. Значна частина людей мала опухлі обличчя, опухлі ноги, вкриті особливими «голодовими» виразками. Німецька влада це бачила й