Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко
Так писав Павло Петрович про свій порядок денний першого місяця омріяного гетьманства… і додавав: «…з такою довірливістю пішов на цю каторгу, вірячи, що мене зрозуміють… Скажу відверто, що під час гетьманства в мене було стільки політичних трагедій, стільки драм і особистих, і державного порядку».
Дійсно, замість тріумфу і насолоди владою Скоропадський вперше у житті відчув важкий хрест влади, постійну перевтому, необхідність постійної праці, цілковиту відсутність вільного часу та відпочинку.
Рада міністрів збиралася щодня з восьмої вечора до другої години ночі, а інколи засиджувалась і до п’ятої. У травні та червні 1918-го гетьман обов’язково був присутнім на цих засіданнях…
Зеньківський свідчить, що міністри на засіданнях спілкувалися російською мовою, вони «…не розмовляли українською мовою — принаймні тоді, — тому що згодом П. П. Скоропадський вивчився говорити. В той же час всі документи Ради міністрів подавалися вже українською мовою. Все листування і взагалі всі офіційні зносини як з німцями, австрійцями, так і з усіма іншими державами та обивателями, з якими в той час Україна мала зносини, відбувалися українською. Гетьман надав чиновникам тримісячний термін на вивчення української мови. Він розраховував, що у серпні 1918-го всі його чиновники будуть вільно балакати українською. Що з цього вийшло, передає Михайло Булгаков у «Днях Турбіних». Письменник художньо відображає комічність ситуації, коли гетьман, його міністри та ад’ютанти повинні були розмовляти українською, але знали мову дуже погано:
« Гетман . — Я давно уже хотел поставить на вид вам и другим адъютантам, что следует говорить по-украински. Это безобразие, в конце концов! Ни один мой офицер не говорит на языке страны, а на украинские части это производит самое отрицательное впечатление. Прохаю ласково.
Шервинский. — Слухаю, ваша светлость. Дежурный адъютант корнет… князь… (В сторону.) Чёрт его знает, как «князь» по-украински!.. Чёрт! (Вслух.) Новожильцев, временно исполняющий обязанности… Я думаю… думаю… думоваю…
Гетман. — Говорите по-русски!»
Дмитро Дорошенко писав: «Майже всі освічені люди, за незначним виключенням, уживали російську мову, й це зовсім не означало недолік української національної свідомості або патріотизму, а було наслідком виховання, звички й усього комплексу обстановки життя. Та й у народі вже зникла та чиста українська мова».
Євген Коновалець свідчив, що гетьман «…завзято вчився української мови», а Варфоломій Євтимович писав, що гетьман уже влітку 1918-го розмовляв українською мовою «…на полтавському говорі, зовсім не гірше від тогочасного українського пересічного інтелігента». У вересні 1918 року на прийомі у кайзера Німеччини Вільгельма II Скоропадський виголошував промови українською мовою.
Спочатку гетьману було цікаво брати участь у засіданнях Ради міністрів — «вчених мужів», обговорювати й вирішувати справи держави. Але через два-три місяці таких «вечірок» його вже нудило від нескінченних та пустих розмов, на яких мало що можливо було вирішити, тому що міністри могли забалакати будь-яке питання. Вже до серпня 1918-го кабінет Лизогуба набрид йому «до чортиків», гетьман став усе рідше брати участь у роботі Ради міністрів, і прем’єр і міністри вже не мали на гетьмана такого впливу, як це було у травні—липні 1918-го.
Скоропадський описав і роботу своїх міністерств, у яких було: «…маса людей невідповідних по своїх знаннях і по своїх моральних якостях, але для дезінфекції всіх цих установ був потрібен час… усякий негідник, задрапувавшись у тогу українства, вважав себе заброньованим. На моїй душі є, імовірно, кілька промахів, тому що у міністерствах часто перебували начальники, які до українців, ділових і чесних людей, ставилися з неприхованою антипатією, а разом з тим ці начальники були потрібні, тому що вони знали техніку справи».
Скоропадський згадував, що прем’єр Лизогуб узяв моду «…занадто довго говорити з конкретного питання, вже цілком розжованого, і тим самим без кінця затягував непродукгивно засідання Ради… кожну справу, навіть другорядну, що обговорювалась у Раді, вирішував начисто, присвячуючи їй набагато більше часу, ніж ця справа, по суті, мала значення…», усякі дрібні події політичного життя подавались урядовцями як ті, що заслуговують особливої уваги.
У змаганні красномовців брав участь і міністр Чубинський, що, за Скоропадським, «…прекрасно говорив. Знав про це та любив себе слухати, що в достатній мірі затягувало засідання Ради міністрів…», та й міністр Вагнер «…говорив довго, тягуче, у більшості випадків не строго до питання». Ржепецький, «…володіючи даром слова і займаючи, завдяки своєму характеру, видатне становище у Раді міністрів, він, користуючись своїм впливом, через нерозуміння ним загальної обстановки, загальмував кілька гарних починань…»
Своє «аматорство» гетьман приховував звинуваченнями своїх міністрів: «Я особисто приходив у Раду міністрів щовечора і бачив, що зрячі люди там не сиділи. Потрібно, навпаки, дивуватися, що урядовий апарат був незабаром порівняно налагоджений і навіть витримав такі випробування…» Він бажав займатися владними питаннями, але не знав, з якого боку за них взятися.
Але кілька важливих питань Рада міністрів намагалася вирішити вже у травні. На засіданні Ради міністрів 3 травня для заповнення державної скарбниці було вирішено встановити державну монополію на вино (насамперед на горілчану промисловість), цукор, мелясу, тютюн і сірники. Для того, щоб винна монополія не обмежувала поставки хліба, міністри вирішили організувати виробництво казенного спирту з картоплі та меляси. Стимулом для поліпшення загального фінансового становища країни міністри вважали введення державних монополій і підвищення залізничних тарифів.
Вже на початку травня 1918-го міністр фінансів вирішує організувати швидкий друк грошових знаків гетьманщини, у Києві — у друкарні Кульженка і в Одесі — у друкарні військового відомства, перевівши ці друкарні під контроль міністерства фінансів.
27 травня 1918 року гетьман підписав закон «Про право на врожай 1918 року», в якому право на врожай озимини, посіяної землевласниками восени 1917 року, надавалося землевласникам, а право на врожай озимини на землях, які здані восени 1917 року власниками земель в оренду, надавалось орендарям. Право на врожай ярини, засіяної весною 1918 року, надавалось особам, що засіяли ці землі, але тільки за умов повернення власникам земель усіх витрат, які власниками були зроблені на
