Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

цих землях після жнив 1917 року, після виплати державних та земських податків. Селяни, що захопили землю, мали виплатити за користування землями власникам цих земель відповідно до врожаю. Врожай із нив, оброблених та засіяних під керуванням призначених земельними комітетами управителів, реманентом та насінням власників і за рахунок останніх найнятими робітниками, належав власникам.

Цей закон, що позбавляв селянство продуктів своєї праці і відроджував поміщицьку землевласність, сильно вдарив по селянських господарствах, що скористалися перерозподілом землі й засіяли захоплені землі. Виконувати цей закон влада була вимушена з допомогою каральних загонів, що призвело до селянської війни проти гетьмана.

У той же час гетьманський уряд не зміг поліпшити стан торгівлі України з крглнами німецького блоку, не зміг налагодити постачання українського продовольства до Німеччини та Австро-Угорщини. Гетьман у цьому питанні киває на німців: «Вивізну торгівлю з Україною німці погано організували. Поряд із цими великими фірмами та ділками… понаїхала з Німеччини маса всякої сволоти, просто якісь голодні шакали, які завдавали величезної шкоди і нам, і, скажу відверто, хоча це мене не стосується, Німеччині… Виходила якась колосальна спекулятивна каша, причому ці німецькі шакали діяли з неймовірною нахабністю, зловживаючи на кожному кроці заявами, що “наш уряд цього вимагає” і т. д. Наші спекулянти до них примазувалися, сподіваючись саме, що, завдяки нахабності їхніх німецьких колег, спекуляція їх буде вдала».

Час гетьмана займали ще численні прохачі та «стукачі». З перших днів свого гетьманства Скоропадський вирішив «широко приймати народ» у дворовій приймальні, гаючи на це безліч «державного часу».

Він згадував: «У приймальні в мене зіштовхувалися люди всіляких напрямків. Перші дні майже винятково приходили на прийом різні представники партій і союзів, які виставляли своїх кандидатів на ще не зайняті пости міністрів. Головним чином, обласний «Союз земельных собственников», «Протофіс» і українські партії робили на мене сильний тиск. Я ж їх вислухував, але не піддавався. В одних і в других були неможливі списки. Згода прийняти такий список була б рішенням йти за програмою крайньої партії, чого, як я вже неодноразово казав, я не хотів…

Народу, як я казав, у мене щодня перебувало дуже багато. Спочатку я встановив два рази на тиждень загальні прийоми — по середах і п’ятницях. Потім необхідність мати один день зовсім вільним, щоб встигнути ознайомитися із доповідями особливої важливості, змусила мене скоротити прийоми до одного дня на тиждень. На прийоми приходили винятково прохачі. Про що тільки отут не клопотали! Поряд із життєвими, пекучими питаннями зверталися до мене із усякою дурницею… Багато прийшло у перший же вечір таких, що ще за день перед тим обминали нас десятою дорогою… Життя протікало в мене в якійсь пропасній роботі, доводилося працювати позитивно до знемоги».

У своїх «Споминах» Скоропадський постійно скаржився на ту тяжку муку, що прийшла до нього разом із жаданою владою. Він в’язнув у владі, як муха у киселі, вже не встигаючи відчути насолоди владою.

Крім випробувань часом, для Павла Петровича існувало ще випробування простором. Палац на Інститутській, № 40, що у київському районі Липки, перетворився на тісний вулик — тут засідали Рада міністрів та Мала Рада товаришів міністрів, тут була канцелярія та прийомна гетьмана, кімнати охорони, ад’ютантів, коменданта… спочатку гетьман зайняв три кімнати, як приватні покої, але коли до Києва у липні переїхала дружина гетьмана, його дві доньки та три сини з вихователями, у палаці знайшли ще три кімнати, але на таку велику родину і шість кімнат було замало.

У перші дні своєї монархії гетьман Павло Петрович усім хотів сподобатися. Він милувався собою й сподівався, що всі-всі навколо — весь «народ український» — оцінять його гідність, шляхетність, ексклюзивне походження, гарні манери, його бажання врятувати Україну від жахів громадянської війни, встановити закон і порядок…

Скоропадський, по суті узурпатор влади та диктатор, дивував і розчулював демократичністю. Він простив українських соціалістів і російських монархістів, залишив профспілки і навіть Совєти на місцях (звільнивши Совєти від владних повноважень). Він не підписував покарання на смерть і не починав широких репресій, хоча за його спиною каральні загони з колишніх поміщиків і їхніх прихвоснів у союзі з австро-німецькими загонами палили цілі села та вбивали непокірливих селян, військово-польові суди окупантів вішали на площах провінційних міст «підозрюваних у опорі». Сам Скоропадський вважав, що він отут ні при чому… він навіть прохав німецьке та австрійське командування відмовитися від насильств у провінції, не розоряти селян. Але окупанти його мало слухали, адже він тільки «грав у владу».

Уже 2 травня 1918 року Рада міністрів на своєму засіданні вирішила, що «…оскільки діяльність бувших міністрів не виходить за межі виявлення особистих їх поглядів та думок, вони, згідно з установленими гетьманом основами законів про свободу совісті й слова, не повинні належати ні до якої відповідальності, а ще менше особистому заарештуванню. Але коли вони при розповсюджуванні своїх поглядів будуть надалі користуватися не належним вже до них авторитетом своєї влади чи своєї посади, вони повинні бути суворо покарані, не спиняючись навіть перед особистим їх заарештуванням».

У той же час каральні експедиції проти українського селянства (особливо у травні—червні 1918-го) стали неодмінною рисою режиму Скоропадського. Карателі, як правило, застосовували принцип колективної відповідальності: розмір стягнень розподілявся між усіма мешканцями населеного пункту, незалежно від їхнього соціального статусу, рівня матеріальної забезпеченості. У разі неспроможності частини населення сплатити контрибуцію її сплачувала інша частина — заможні верстви населення. Непокірних селян катували, вішали, а їхні хати спалювали…

От як описує Скоропадського, що тільки кілька днів тому став «монархом», його міністр Василь Зеньківський: «Гетьман мені сподобався, я відчув до нього симпатію, що почуваєш до людей, яким можна повірити. Але як відразу було ясно, що це все-таки тільки генерал, що не тільки ніякого державного таланту в нього немає, але що й мислити державно навряд чи він може. Враження це зараз же зміцніло, як тільки почалася розмова…» Зеньківського у палаці гетьмана «…уразила збройна його охорона (з німців) з кулеметами назовні і у вестибюлі».

Генерал і масон Гурко, що відвідав Скоропадського на початку його гетьманської кар’єри, відзначає «неймовірну балакучість» гетьмана і згадує, що Скоропадський тримав себе з важністю і зовнішньою пишністю, тавруючи російський гніт і вихваляючи Мазепу, але у приватних розмовах з російським генералом пояснював такі «шовіністичні» заяви