Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко
Після Ігоря Кістяковського державним секретарем став сенатор, член Генерального суду Сергій Владиславович Завадський — дворянин з аристократичного роду. За Дмитром Дорошенком Завадський — «дуже знаючий і авторитетний судовий діяч… з Поділля з старої польсько-української фамілії». Він перебував осторонь од українського руху, але був вимушений вести національний курс гетьманського уряду.
Василенко, Ржепецький, Зеньківський, Гутник утворили групу кадетів (можливо, масонів) у Раді міністрів. «Ми звичайно збиралися раз на тиждень у Д. М. Григоровича-Барського» (голова Всеукраїнської партії кадетів, масон. — В. С.), — згадував Зеньківський. У той же час усі міністри кабінету були «діячами Тимчасового уряду» — тобто представниками кадетських кіл, що почали Лютневу революцію 1917-го, та так раптово втратили владу. Прихід кабінету Лизогуба був своєрідною «реставрацією» лютневої програми революції, через 14 місяців. Тому міністри піддавалися атакам «зліва», хоча і намагалися провести помірковані демократичні реформи.
Скоріше за все, серед гетьманських міністрів «масонської практики» не мали тільки Бутенко, Любинський (вони опинились у кабінеті за особистим рішенням гетьмана, як активісти перевороту 29 квітня).
У травні 1918-го було призначено заступників (товаришів) гетьманських міністрів. Так, із 6 заступників міністрів внутрішніх справ усі заступники були поміщиками, три з яких були земцями, а один з них — іще й царським губернатором, інший — головою Окружного суду в Петербурзі. Товариш міністра Савицький був «людиною дуже ліберальних переконань», а товариш міністра Воронович чомусь «…створив до себе велику нелюбов з боку багатьох партій, хоча по своїх політичних поглядах, які він мені висловлював не раз, він був дуже помірний». Вже у листопаді 1918-го гетьман затвердить Вороновича міністром віросповідань у кабінеті прем’єра Гербеля.
Заступниками міністра закордонних справ стали масон із ложі Моркотуна Артемій Галіп (був на цій посаді й за Центральної Ради) та природний росіянин Олександр Палтов. Від Центральної Ради залишилося декілька заступників міністрів (народної освіти, фінансів, харчових справ, шляхів сполучення).
Треба сказати, що Скоропадський скасував національні міністерства (у справах великоруських, польських, єврейських), що існували за часів Центральної Ради, і не займався «національним влаштуванням» польських та єврейських громад, але погромів не допускав.
Спочатку ні Скоропадський, ні Сахно-Устимович, ні Василенко, ні Лизогуб не могли підібрати військового міністра для кабінету міністрів. Скоропадський писав: «Були, звичайно, у Києві… блискучі генерали та штабс-офіцери Генерального штабу, але всі вони винятково стояли за Добровольчу армію генерала Денікіна, проти якої я нічого не мав. Але ця орієнтація мені зовсім не підходила, тому що там тоді проповідувалося цілковите заперечення України… я ніяк не міг знайти підходящої людини. Я хотів генерала Кирея… це була людина, що за усіма своїми даними була цілком підходяща. Він кілька разів був у мене, але не погодився прийняти цю посаду… Мені вказували на генерала Кільчевського. Він приїхав, але теж не погоджувався».
Генерал-майор Василь Федорович Кирей, генштабіст, командир 23-го корпусу, у грудні 1917-го кілька днів був головнокомандувачем військ УНР. На початку 1918 року, разом з Петлюрою, він формував кіш Слобідських гайдамаків.
1—3 травня 1918-го тимчасово виконуючим обов’язки міністра військових справ і військового флоту став начальник генерального штабу полковник Сливинський, потім деякий час цю посаду тимчасово виконував генерал Лінгау. Скоропадський згадує: «У 1917-му році мій корпус бився поруч із 7-м Сибірським корпусом, де начальником штабу був генерал Лінгау… я призначив його тимчасово на пост товариша військового міністра».
Скоропадський писав, що на посаду військового міністра «українці» (українські соціалісти) пропонували генерала Олександра Грекова і за це було німецьке командування, але гетьман, вважаючи його ненадійним, «…рішуче від цього відмовився». У своїх «Споминах» Скоропадський докоряє генералам Грекову, Ярошевичу, Осецькому за їхню зраду у листопаді 1918-го: «Я від природи людина підозріла і недовірлива, але і я ніколи, до керування Україною, не міг допустити, щоб який-небудь генерал… міг так низько впасти в моральному відношенні».
Скоропадський вирішив зібрати всіх корпусних командирів, призначених за Центральної Ради, і вибрати міністра з цих панів. На цьому зібранні він мав розмову з генералом Рогозою. Рогоза погодився прийняти портфель військового міністра, і негайно був призначений.
Генерал Рогоза був «…дуже чемний і розумний військовий начальник» (за Зеньківським). Скоропадський твердив, що Рогоза «…застав міністерство в огидному стані, там зовсім не було у справжньому змісті військової організації. Якісь молоді люди носили мундири різних типів і покроїв, але чи були це військові і офіцери зокрема, нікому не було відомо. Ця компанія займалася більше політикою, ніж дорученою їм справою. У перші ж дні керування міністерством Рогозою йому випало змінити начальника канцелярії, якогось полковника, тому що виявилося, що прокламації, що з’являються час від часу проти нового уряду, друкувалися у друкарні військового міністерства. Цими панами тоді був улаштований якийсь збір у будинку військового міністерства і проголошувалося «Смерть гетьману», при загальному співчутті всіх цих маленьких Маратів. Яких сил мені коштувало, щоб Рогоза звільнив з посади командира Київського корпусу, що, може бути, був і поважний генерал, але рівно нічого не робив… Військове міністерство того часу було теж набите невідповідними людьми. Це були авгієві стайні, які потрібно було, за малим виключенням, грунтовно очистити».
Скоропадський називає Рогозу «…чесною та гоноровою людиною», «у всіх відносинах лицарем без страху та докору», хоча і вважає, що ця якість була і його великим недоліком. Рогоза дуже довіряв підлеглим — «…для нього всякий, що носить офіцерський мундир, був чесною людиною, у той час як вони його обманювали». За Скоропадським, Рогоза був «далеко недурний, але занадто довірливий».
Начальником власного штабу гетьман призначив генерала Дашкевича-Горбатського, але «…він зовсім не міг упоратись із цією справою». Згодом начальником штабу гетьмана став генерал Стелецький, він «…просто попався під руку, що, звичайно, було великою помилкою».
Начальником Головного штабу армії став генерал-лейтенант Олексій Семенович Галкін (колишній черговий генерал штабу Південно-Західного фронту). Інспектором артилерії став генерал-лейтенант барон Сергій Миколайович Дельвіґ (колишній інспектор артилерії 9-го корпусу Південно-Західного фронту).
Цікавою особистістю був командир гетьманського корпусу, що став формуватися в Одесі, генерал-майор (генеральний хорунжий) Василь Вікторович Біскупський, що наприкінці XIX століття служив у лейб-гвардії
