Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

Здавалось би «провінційний діяч з окраїн» Федір Лизогуб був високо оцінений столичним Тимчасовим урядом (складався з масонської більшості) та після Лютневої 1917 року революції очолив Відділ іноземних підданих Міністерства закордонних справ Росії у Петрограді, був товаришем (заступником) міністра закордонних справ Росії. Звідкіля у Петрограді знали Лизогуба і чому йому довірили важливу та відповідальну посаду?

Скоропадський писав: «Особисто я його не знав, але його репутація (яка? — В. С.) промовляла за себе. Після одного телеграфного з’єднання він приїхав і зайняв пропоноване йому місце». Але головну посаду в країні, що стоїть на межі запеклої внутрішньої війни та колапсу, не пропонують «невідомому з Кавказу», у якого було зовсім інше коло знайомств, ніж у генерала Скоропадського. І чому Скоропадський знав, що Лизогуб «чесна людина»?

Як опинився Лизогуб на посаді прем’єра? Знову загадка… Можна дати тільки одну відповідь — Скоропадський добре знав Лизогуба, але не хотів вдаватися до тонкощів масонської конспірації. Скоріш за все у 1912–1914 роках Скоропадський і Лизогуб бачились у київських масонських ложах.

Скоропадський так писав про Лизогуба: «Невеликого зросту, із сивою, досить коротко обстриженою борідкою, вихований, з м’якими манерами, він робив дуже сприятливе враження, особливо на іноземців, тим більше, що добре розмовляв французькою мовою і тим самим легко входив з ними у безпосередній контакт, а не користувався перекладачами… Я його вважав безумовно чесною людиною і вважав, що він свідомо ніяких дій, що йдуть врозріз із моїми бажаннями, таємно від мене не почне… Дійсно вірив справі, якій служив, без усяких задніх думок. Політично його переконання були далеко не праві. Належав він до ліберальної родини… він раніше перебував під наглядом поліції. Лизогуб значився раніше кадетом, а потім через якісь розбіжності з ними пішов з партії. Він дійсно був прихильником проведення демократичних реформ, але проводив їх повільно… В аграрному питанні він навіть був лівішим за мене. Відчуження він вважав безумовною необхідністю».

Міністр Зеньківський додає свої штрихи до цієї характеристики, вважаючи, що Лизогуб залишав враження «…серйозної, вдумливої, звиклої до відповідальності людини — але тільки дуже провінційної і маленької… Це була чемна людина, gentleman, що хотіла неодмінно серйозно та чесно поставитися до свого завдання — зміцнення й улаштування української держави… українофіл, що не розмовляв, втім, якось українською… Для мене було ясно, що він був придавлений і якось зім’ятий революцією, більшовизмом, ухопився за буржуазну і національну реставрацію України як частини Росії, але вважав тимчасово, до знищення більшовиків, необхідним опиратися на національний український рух як здоровий початок, як точку опори у бороть бі проти більшовизму. Він був відданий, умовно, але щиро, «українській ідеї», нерідко, по новизні справи, переборщував…»

Ця оцінка близька до погляду Скоропадського на діяльність прем’єра: «В українському питанні він був слабкий, він нічого, по-моєму, у ньому не розумів… українці його не любили і навіть вважали його налаштованим вороже до всього українського… Лизогуб був українець, любив Україну і цілком віддався будівництву України, звичайно, без усякої ненависті до Росії. Якщо бажаєте, у багатьох питаннях він був більше українець, ніж я…»

Але от М. Могилянський Лизогуба бачив по-іншому, вважав, що той «руська людина до мозку кісток».

Професор Микола Прокопович Василенко (1866–1935), що впливав на Скоропадського, спочатку став т. в. о. прем’єра, потім міністром закордонних справ, а вже потім міністром народної освіти, був знаковою особою у київському «масонському колі». Він здобув освіту на історико-філологічному факультеті Дерптського університету, був кандидатом історії, співредактором часопису «Киевская старина» та особистим другом академіка Володимира Вернадського.

З 1893 року Василенко друкує ґрунтовні наукові праці та викладає історію в київських гімназіях, є співробітником Київського губернського статистичного комітету. Василенко був членом Київської старої громади, інших громадських і культурних товариств. За нелегальний збір коштів на допомогу робітникам Києва і Петербурга, підтримку 1905 року повстання саперів у Києві, зв’язки із революційними діячами Василенка було засуджено до року тюремного ув’язнення, який він відбув у сумнозвісних «Крестах» у Петербурзі. 1909 року Василенка було обрано приват-доцентом Київського університету, а 1910 року він здобув науковий ступінь магістра права й з цього часу працював товаришем присяжного повіреного Одеської судової палати. Однак через політичну неблагонадійність царська адміністрація заборонила йому викладати у вищих навчальних закладах. Василенко написав близько 500 наукових праць, серед яких монографії: «Нариси з історії Західної Русі і України», «Павло Полуботок», «Територія України в XVII ст.», «Матеріали до історії українського права»…

Василенко був лідером ТУП, а 1910 року, вступивши до російської партії кадетів, швидко висунувся в лідери цієї партії. Після Лютневої революції 1917 року Василенка було закликано до Центральної Ради на посаду заступника голови. Та діяльної участі у роботі Ради він не встиг узяти. 24 березня 1917 року Тимчасовий уряд призначив Василенка куратором Київської шкільної округи, а 19 серпня — товаришем міністра освіти Тимчасового уряду Росії.

Після більшовицького перевороту Василенко повернувся з Петрограда до Києва. У січні 1918 року він був обраний членом колегії Генерального суду УНР. 1–2 травня 1918-го він був прем’єром, а з 3 до 20 травня — тимчасово виконував обов’язки міністра закордонних справ Української Держави, а також від 3 травня — міністра освіти. 8 липня 1918-го Василенко очолив створений гетьманом Скоропадським Державний Сенат — вищу судову інституцію, за сумісництвом зберігаючи посаду міністра освіти. Сенат під проводом Василенка почав діяти з 1 вересня 1918 року.

Дружина Василенка була відомим українським істориком, а брат — есером-бойовиком. Микола Прокопович пройшов цікаву політичну еволюцію — був спочатку марксистом, потім — народником, згодом — кадетом та членом ТУП, а приблизно з 1908–1910 років — масоном. 1918 року він як «достойний майстер» очолив київську ложу «Астрея» («Великий Схід народів Росії»).

Зеньківський вважав Василенка «…єдиною людиною, що мислила політично» серед міністрів гетьмана.

А Скоропадський писав, що Василенко «з українським питанням ґрунтовно ознайомлений, але, як усяка чесна людина, не міг заперечувати значення російської культури та викинути з побуту Пушкіна, Толстого, Достоєвського, інакше кажучи, ставився до українства свідомо, без шовінізму та без усякої нетерпимості… Він був кадетом найчистішої води, і це мені в ньому не подобалося… Василенко мав багато ворогів, його безбожно критикували в багатьох питаннях. Може бути, критика була й права, але хто не помиляється, раз багато працює».