Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

Прокинувшись 30 квітня 1918-го, кияни зі здивуванням довідалися, що живуть вони вже у зовсім новій країні, у монархії, яка змінила свою назву з Української Народної Республіки на Українську Державу. Очевидець запише: «Інтелігенція та заможні прошарки з полегшенням зустріли українську монархію, що спиралася на німецькі багнети. Вони бачили в ній гарантію миру і порядку проти розстрілів, грабежів і замахів на власність. Багато хто гукав: “Дай Боже, дай Боже, щоб це тривало можливо довше!”»

Того ж дня найбільш цікаві кияни ознайомились із першими законами нової влади — «Законами про тимчасовий державний устрій України», що стали конституцією тимчасової абсолютної монархії. За «Законами» всі республіканські ознаки держави скасовувалися, ліквідовувався парламент — Центральна Рада — та незалежні судові органи. Із «Законів» тільки було зовсім не зрозуміло, чому народ України в них поділявся на «українських козаків і громадян». До серпня 1918-го народу так і не пояснили, де «закінчувався» громадянин і «починався» український козак… Справа в тому, що окремий владно-майновий стан козацтва в Україні було скасовано ще за Катерини Другої, а Центральна Рада не відновлювала такого стану.

Нові «Закони» твердили, що до обрання Сейму України (парламенту) і до відкриття його діяльності законодавча та управлінська влада в межах усієї Української Держави належить виключно до гетьмана України. Ясновельможний гетьман призначає отамана — прем’єра Ради міністрів, а той формує кабінет міністрів, що затверджується гетьманом, вони відповідальні перед ним, гетьман має право у будь-який час «скасувати» кабінет міністрів. Гетьман розглядався «вищим керівничим» усіх закордонних зносин України.

За «Законами» гетьман призначає і звільняє всіх інших вищих урядових осіб, призначає Генеральних суддів та Фінансову Раду (вищу інституцію в справах фінансової політики) та затверджує її рішення. Гетьман проголошувався «Верховним Воєводою» (головкомом) армії та флоту, він мав право оголошувати області у військовому, облоговому, виключному стані, милувати засуджених…

Ці закони цілком відповідали середньовічній європейській монархії, але в «Законах» були й ознаки модерних демократичних свобод: свобода слова та друку, право на мирні зібрання, право «гуртувати громади й спілки» (свобода партій та організацій), право «вільно вибирати місце мешкання і працю», право «без заборони виїжджати за кордон». «Закони» проголошували недоторканність власності й оселі, вільне право купувати майно — «примусове відчуження нерухомого майна, коли це необхідне для якої-небудь державної чи громадської користі, можливо не інакше, як за відповідну платню». Майнові закони практично ставили «поза законом» переділи землі початку 1918 року та діяльність земельних комітетів. Треба додати до того, що гетьман скасував усі законі Центральної Ради.

Сила закону була проголошена обов’язковою для всіх людей, що перебували в Україні. Закон міг бути скасований тільки силою закону. Ніхто не міг підлягати переслідуванню за злочини та бути затриманим або обшуканим, судимим і покараним, крім як у випадках, законом визначених.

Зазначимо, що «Закони» виконувалися, коли вони підсилювали гетьманську владу, а ті закони, що проголошували свободи і права, — нехтувалися владою з перших же кроків гетьманату.

Підґрунтям концепції гетьманської Української Держави була консервативна модель державності, де гетьман уособлював державу та був «національним прапором» — сакральним «символом держави».

Праві з оточення гетьмана вмовляли його законодавчо впровадити в Україні наслідне гетьманування роду Скоропадських, не збирати парламентів і сеймів та запровадити абсолютну монархію. Цікаво, що сам Скоропадський наголошував у своїх політичних деклараціях, що він не є монархом і не прагне до встановлення нового монархічного роду Скоропадських. Не наголошував… але мріяв, і вже у екзилі озвучив свої мрії.

На еміграції, у листопаді 1921 року, коли склався «Український союз хліборобів-державників», гетьман підписався під ідеєю «трудової дідичної монархії». Згодом і сам Павло Скоропадський налаштував емігрантський гетьманський рух на монархічні позиції. Лише в приватному листуванні він лукавив: «…на мій погляд, теоретично давати монархові, чи диктаторові, людині нормального типу, повновладдя — це є небезпечним у наші часи в тому смислі, що він буде зловживати владою».

Монарх-гетьман, прокинувшись після короткого сну вранці 30 квітня, відчув себе в новій, незвичайній для нього ролі. За одну ніч він став правителем великої держави, в якій налічувалося приблизно 35 мільйонів населення, ним необхідно було якось керувати та кудись вести. У двадцять років шокувати своїх приятелів по Пажеському корпусу заявами, що він стане гетьманом України — одне, а утримувати цю Україну, що руйнувалась у громадянській війні, — зовсім інше.

Про перші години свого гетьманування Скоропадський згадає через рік, вже у Берліні: «Я прокинувся 30 квітня біля 9 години ранку, одягнувся і вийшов до їдальні. Я не вірив своїм очам. За ніч усе було наведено до повного порядку. Усе прибрано, вичищено, набраний повний штат людей, люди розставлені по своїх місцях…»…полковник Богданович спитав гетьмана про його бажання та накази по господарчій частині… «За ніч, як я довідався, всі посади по гетьманському дворі вже були роздані учасниками перевороту, так що мені потрібно було тільки їх передивитись і затвердити».

З самого ранку у гетьманських апартаментах було вже повно всяких депутацій і прохачів. Духівництво, хлібороби, громадські діячі, поміщики та промисловці, генерали та офіцери вимолювали у гетьмана пільги, посади, землі… Ці прохачі взяли в облогу гетьманський палац на довгих три місяці…

Але він іще не знав, як і з ким робити нову монархію. Павло Петрович змушений був займатися тим, про що не знав і навіть не мав уяви. Талантів придворного, кавалерійського генерала та освіти Пажеського корпусу було недостатньо для відповідальної ролі правителя. Всі добрі наміри Павла Петровича розбивались об стіну тих станових забобонів, якими в дореволюційний час правляча верхівка була відділена від іншої Росії. Скоропадський за походженням, вихованням і всім життєвим досвідом належав до цієї верхівки, і йому нелегко було орієнтуватись у новій для нього незвичайній обстановці політичних інтриг. В особистому житті Скоропадський був постійно оточений підлабузниками — молодшими офіцерами, друзями — кавалергардами і пажами, родичами — представниками царських придворних кіл.

Скоропадський згадував: «Беручи владу до своїх рук, я не мав біля себе людей, котрих би давно і добре знав. Ці люди, що були біля мене, не знали добре ні моїх намірів, ні моїх переконань… людей у нас взагалі мало, а в умовах, у яких я був при створенні України, це питання стояло ще більш гостро… перші дні гетьманства були якимись сумбурними».