Люди в гніздах - Олег Коцарев

[1919 рік]

Евакуаційний корабель з Новоросійська, Одеси чи Севастополя зовсім трохи потягав їх Чорним морем, валізки біженців здавалися наповненими пудрою, а мішки — повними цукру.

— Їх там з росіянами під одну гребінку гребли. І в болгар навіть лайка була про те, що погано зроблено: «руска рабта». Не любили їх.

— То вони повернулися потім?

— Не пам’ятаю, чи обидвоє, але хтось точно повернувся.

— І їм нічого за це не було?

— Не знаю.

Воювати за білих взагалі було цікаво. Про що свідчить іще вдаліший шлюб іншої сестри Крамаренка, Олени. Її чоловік з гордовитим посттюркським прізвищем Абакумов на війні прославився тим, що підчепив сифіліс і застрелився.

— Неймовірно! Як таке могло статися?

— А ось так!

1. Він потоваришував із замисленою вдовою військового у Києві. Царський сад, романтика передчуття реставрації, не зраджені навіть у найголодніші часи рукавички й капелюшок, гітара, повсюдний тепер міцний чай, перші електричні дотики, вона теж любить поезію, вона багато витерпіла, спільне зворушення під час відвідання Покровської церкви на Подолі, хоч коли це востаннє його торкали свічки і молитви? Словом, ви розумієте. Хворобу він виявив уже після відступу з Києва, давно згубивши сліди вдови. Розсміявся і застрелився.

2. Він купив у Одесі на базарі соняшникового насіння. Гриз його і випльовував разом зі щораз новою хижою посмішкою, плював так сильно й далеко, ніби насправді вірив, буцімто одеський тротуар можна зробити ще бруднішим. Одеська весна, як віяло у нервових руках, крутилась і переверталася, складалась і розкладалася, була то сонячною, то хмарною, але неодмінно все на світі видувала звідусюди й навсібіч холоднющим вітром, а горобці переховувалися від нього в останніх купках снігу. Горобчики ігнорували шматки насіння та шкаралупи, що вилітали на землю з білогвардійського рота, і недаремно. Річ у тім, що бабця-продавчиха сушила насіння на тому рядні, на якому спала сама. І передала свою хворобу насінинам (така бабуля завжди з’являється у непевні часи; і якщо ви десь про неї прочитаєте або почуєте — знайте, пригоди починаються або вже почалися). Словом, ви розумієте. Хворобу він виявив уже після відступу з Одеси, давно згубивши сліди. Розсміявся і застрелився.

3. Відступаючи на південь, він зайшов до якогось степового вокзалу, переповненого брудними людьми, що пересипалися, мов пісок, із пригоди до пригоди. Спіймав когось із залізничних службовців — ніяк вони не розбіжаться геть зі своїх вокзалів! — і попросив у нього води. Мабуть, із цієї склянки пив хтось хворий, розповідали родичі. Витерпіти сифіліс людині сімейній, офіцеру, було геть неможливо. А ще ж ця війна, а ще ж ця нудьга. Засміявся, але якось безрадісно, і застрелився.

4. Він вирішив, що захворів на сифіліс у Єлисаветграді. Усвідомив після тижня спирту і кокаїну. Розуміння це прийшло на бічній вуличці, в тіні загрозливого вечірнього особняка в стилі модерн. Нічого не турбувало, нічого не боліло, крім зношених боями внутрішніх органів, але не було жодних сумнівів: це — він. Застрелився, навіть не розсміявшись. Налякавши кількох обивателів, які вирішили, що знов буде погром.

Хоча погром і справді був.

Вставна новела, взята зі збірника «Київ у слов’янських літературах»

Спершу зі стільця впав черевик, а потім злізла маленька Валя. У дверях вона розвернулась і суворо сказала:

— Я буду вечеряти з Анною!

Пішла на кухню. За кухонними вікнами спали непевним літнім сном довгі дрова на заводському дворі. Вдень по них можна було чудово бігати, в той час як вівчарка стрибала знизу, а над дровами виникала лише її голова, регулярно, ніби дельфін. Вівчарку звали якось на «Д» чи на «Дж», як і більшість вівчарок цієї частини світу, як і, можна наважитись сподіватися, зватимуть їх іще не одну сотню років.

Вдень мама, Марія Леонідівна, бере Валю й везе її дванадцятим трамваєм з Куренівки в центр Києва. Трамвай гуде серед електричних стовпів-гребінців і серед неймовірно великої кількості землі. Чи то мені тепер так здається? На цих старовинних фотографіях майже скрізь в очі лізе земля, дбайливо повсюди розкладена то грудками, то порошком; вона пускає сама на себе тінь, і мій прадід, головний інженер заводу, стоїть на ній, як космонавт.

Трамвай проїжджає повз м’які Кирилівські гори. За вагонними дверима пливе спекотний 1919 рік, і в гаю, в лікарні та на цвинтарі переховуються якісь люди. Бояться, дряпають щось на стінах склепів або заспокоюються, звикають до вузеньких пахких краєвидів, байдужіють до майбутніх облав.

— Ти ж не підеш до гімназії? — питала Валя брата, що боксує з грушею.

— Не… піду… Валю… канікули… а може… її… і зовсім… закрито… вона ж… українська… хтозна… — Олег боксував, видобуваючи звуки, немовби удари рук плавця об пластмасове море.

— Ти б’єш коричневу по-о-о-одушку! — сміялася Валя.

Він нарешті зупинився, перевів подих і сказав:

— Ні, це не подушка, це груша. Точно як я. От поглянь: я стрункий, високий, видовжений — як груша! А ти мала, товста і кругла, як яблуко.

Валя з криком побігла геть із кімнати.

Анна приготувала обід. Під час обіду прийшли червоні з китайцями. Їм сподобалося фортепіано. Усміхнулися.

— Конфіскуємо.

Мій прадід швидко перевдягнувся й поїхав слідом за ними в бік Подолу, проігнорувавши плач і крики дружини про те, що нехай уже те піаніно. Хмари купчилися над пагорбом, ніби на дощ, але то виявилася всього лиш оманлива небесна інсталяція літа.

Він повернувся на підводі з інструментом.

Найважче було знайти людей, що стягли би піаніно з підводи й занесли до кімнати — по цих часах таке заняття здавалося підозрілим.

Зелені бані над зеленим листв’яним масивом на початку літа видаються трохи подряпаними й недоглянутими. Але потім листя висихає, вигорає, зношується — і бані починають брати реванш. Врешті, сьогодні й не до догляду. Цілі