Люди в гніздах - Олег Коцарев

Кілька сторінок у блокноті, кілька фотографій у «кеноні» — рушники, старі знімки. Незмінна відповідь на запитання «Як поживаєте?»:

— Прижме — лежим, одпусте — бижим.

На прощання обов’язково хрестить і цілує в лоба. Тепло розтікається всім тілом. Щира любов до рідних то така квітка, що, як відомо, особливо добре квітне на відстані, починаючи від 150 кілометрів. Після баби Ліди йду побачити в Попивці рештки стін тієї самої хати, де прабабуся приймала «зозулине яйце», і Феодосіївську церкву, де мене і батька хрестили. А потім, уже перетнувши кордон, сівши в поїзд на станції Ворожба, засинаючи, можна подумки промовити собі єдине справді отримане й прийняте від Парасковії Галиченко замовляння:

Промовити й дивитися ще деякий час, як елегантно розчиняється в ньому рима. Приголосні в голосних — наче світло полустанків у ночі.

[1936 р.]

Маленька Ліда сиділа на ослоні, а дядько Микола ялозив залізяку для цукрового заводу.

— Ні, Лідко, давай не так. Не я тобі загадку, а навпаки. Ти мені загадуй слово, а я тобі на нього загадку придумаю.

— Язик!

— Лежить колода посеред болота, і не гниє, і не сохне.

— Ви зна-а-а-али!!!

У цей час північними коліями Росії нісся потяг і тріпотів то білим, то чорним, то коричневим прапором над трубою паровоза. Низенькі й ріденькі сосни мали дуже густі гілки, в ідеалі, якби їх загорнути у величезний носовичок чи папіросний папір, можна грати, як на губних гармоніках. Конвоїр стояв на вагонному майданчику, вагон був кольору забродженого вишневого варення. Він дивився, як закручувався сніг, як народжувалася буря — саме їй і випало грати на губних гармоніках миршавих північних сосон. Ставало все гірше видно, життя гралося в калейдоскоп, сніг розкручував пращу та готувався щось кинути. Конвоїр поправив зброю. Чомусь нестримно хотілося лизнути котру-небудь залізну деталь вагона й примерзнути до неї, за всяку ціну, він навіть показав був язика, язикові на вулиці не сподобалось, але хто б його питав, лизнути залізну, лизнути залізну, лизнути залізну залізячину, він нахилився, щоб просто доторкнутися, навколо все тріщало — і цієї миті щось його підштовхнуло ніжно, як далека мама, і він здійнявся в повітря та навчився літати. А потім зачепився ременем за щось, мабуть, за ліхтар, і далі летів разом з потягом.

Зеки спочатку викинули тіла інших конвоїрів, а потім, не звертаючи уваги ні на що, ні на завірюху, ні на того, хто висів, прикутий ременем до ліхтаря збоку, й бився об вагон, пострибали у чорно-білі фовістичні спіралі лісоснігу. Вони летіли і в калейдоскопі готувалися накинутись кожен на свій виграш у цій лотереї: стовп, яма, тепла хата серед лісу, пухка продавчиха, фінський кордон, автоматна черга, закинуте село, човен, вовк, рись, чужий одяг, собаки, з'їдений товариш, решта, капкан, крихка крига, спідниця, під якою можна перечекати кілька років… Стільки всього було до їхніх послуг, можна було збожеволіти, і вони божеволіли.

На станції його, непритомного, зняли з ліхтаря. Маленький чоловік, який перед тим пояснював конвою, що тепер на них усіх чекає після такої зухвалої втечі зеків, навіть відволікся й припинив матюкатися.

— Це хто?

— Живий!

— Я, сука, бачу, що живий, хто, питаю, мать вашу за ногу?

— Галиченко, рядовий.

— В тепло забирайте, вохра, ох будете йому заздрити.

Солдат строкової служби військ НКВС поволі прийшов до тями. А там і оклигав. Рідні дізналися про його пригоду вже після демобілізації. Лиш ніхто не знайшовся, як би її прокоментувати.

— Тільки голова в нього тоді стала трохи хвора.

— Що саме?

— Буває, сидить собі на роботі, на заводі, робе, а потім як встане просто так посеред зміни — і пиде додому.

Таким саме шляхом пишов і ще один його родич. Він був охоронцем на заводі й заснув на посту. Це побачив директор, який саме робив чомусь обхід, вийняв у несумлінного охоронця з рук гвинтівку та шмальнув просто над головою. Відтоді охоронець теж міг полишити своє місце будь-якої хвилини. Що не могло не тішити решту робітників підприємства.

Віктор Коцарев усе життя був при кордоні. Народився він у селищі Глушковому, де просто по вулиці проходив тимчасовий, але державний українсько-російський кордон у часи згадуваного вже ясновельможного гетьмана Павла Петровича Скоропадського, а прожив більшу частину життя та помер у Тітчині, де той самий державний кордон теж подекуди різав вулиці, коли хотів, навіть уздовж — так іноді мені хочеться розрізати шматочок торта вздовж, ризикуючи, що він геть розвалиться. Та хоч би й розвалився, я його все одно з’їм, а от прикордонні вулиці й дотепер не з’їдено.

Його батько Юхим був кухарем родом із села Сироватка під Сумами, а мати Єфросинія — з Глушкового, де торгувала.

— А Юхим же був незаконний! Мати незаміжня була і висо-о-о-о-ока.

— Справжній батько був — тамтешній пан.

— Ні, циган.

— Ні, монах.

— Ні, єврей.

І висока жінка сміється та лунко каже: «Підскоч та поцілу-у-у-ууй!». Монах і єврей підскакують. Пан під’їздить на коні, й уже скакати годилося б їй, а не йому. Але коня краде циган і перетворюється на македонця Саво Коцарева, похованого на празькому православному цвинтарі неподалік