Люди в гніздах - Олег Коцарев

Усім, хто не встигли висловитись

Військо пластмасових курей чи старий годинник? Чим краще погратися?

Кришка годинника з зітханням вистрибнула — і диваном одразу розсипалося кілька детальок. Хм. Зовсім не так, як пояснювала мама.

Вона тоді була ще маленька. А дід Женя був лише її татом.

Дід Женя повертався з роботи, їв «польський суп» із залізної миски, відносив миску на кухню, дякував та сідав на диван. Він діставав химерну, ніби надуту домру, брав ноти, клав ногу на ногу й грав адаптовані твори Брамса.

Дід Женя повертався з роботи, їв «польський суп» із залізної миски, відносив миску на кухню, дякував та сідав до столу. Він діставав усілякі годинники, переважно блідого жовтого кольору, й ремонтував їх, наклавши на око чорну збільшувальну оптичну штуку, яка могла би теж нагадувати мініатюрну домру, лише без грифа. Гадаю, там, усередині оптичної домри, він водив віями по її струнах, видобуваючи з них Бог знає що.

Мама й собі потихеньку взялася розбирати годинника.

— Алю, головне розкласти все в тому ж порядку, в якому ти виймав, а потім так само вставити назад.

— Ма, і що, все складалось?

— Не просто складалось, а й працювало.

— Я не вірю.

— Ну, не вір!

І от тепер уже переді мною на дивані лежав відкритий старий годинник, з якого випатрано кілька перших деталей. Я зітхнув так, ніби це я, а не годинник насправді був жертвою експерименту, а тоді пірнув у глибини. Маленька, подряпана лопата моєї викрутки копала нутрощі годинника, це дивовижне кругле поле, у нього що не зануришся — одразу ж викопуєш черговий маленький скарб: коліщатко, пружинку, мінус у коліщатку чи ще щось. Коліщатка, поєднані між собою химерними зв’язками, розпадались. А зрештою й на самому циферблаті раптом розщепилися три стрілки-посестри й рушили у вільне плавання.

Зі стіни сусідньої кімнати, що виднілась крізь одвірок, тривожно спостерігав за процедурою інший, великий годинник, у якому латинська четвірка була позначена як «ІІІІ».

— Готово! — сказав я сам до себе, зосереджено облизав губи та витер спітнілі пальці.

Попереду було найцікавіше. Попереду було, власне, неможливе — зібрати назад. Здається, я таки розклав усе більш-менш у тій послідовності, в якій виймав, але вкладатись в такому порядку назад воно категорично відмовлялося. Тонкі золотисті жорна вмить збайдужіли до своїх колег, пружинки нікуди не вміщувалися, стрілки не ліпилися докупи. У підсумку на дивані опинився абияк начинений сам собою годинник і кілька деталей, котрі не влізли. Я повернув накрутну голівку. Одна зі стрілок поповзла зовсім не у свій бік, плюнула на умовності, відірвалася від центру та полетіла геть у дальній бік круглого й не дуже чистого скляного ковпака над циферблатом.

Годинник відверто глузував з мене. Ще б пак — відігрався відразу за два покоління, котрі порпалися в ньому. А я уявив, що було б, якби він належав бабусі Валі: як вона одягла б його, збираючись на базар — не циферблатом угору, а навпаки, тоді крутонула би, побачила, що з ним сталось — та або зайшлась би сміхом, або глянула так суворо, аж під очима з’явились би виразні лінії, немов під головним членом речення. Однак годинник давно вже був нічий, і це добре.

Було чути, що з роботи повернувся батько, і я з чистою совістю поклав цього блідо-жовтого хронометра, котрому не бувати більше на базарі, до коробки, де дрімали інші мої іграшки. Зокрема, й оригінальні «солдатики» від бабусі Шури. Сам комплект, на перший погляд, був звичайнісінький — якісь пластмасові бійці ворогуючих армій на конях, проте вони лише прикривали родзинку набору — пластмасових курей! Кури, так само, як і солдатики, були різних кольорів, та й розмірами не поступалися. Даруючи їх, баба Шура вимовляла слово «курей» так м’яко і глибоко, ніби грала в театрі. Куряче воїнство завмерло у динамічних позах (значно напруженіших, ніж силувана бравада колег-солдатиків із шаблями та розкритими ротами), і було ясно — воно готове рушити вперед будь-якої миті.

#Устименки #Ґлови #Крамаренки

 Річ Посполита, Київське воєводство, Черкаське староство, лівий берег Дніпра

[XVII ст.]

— Який чорт тебе прислав, до того й повертайся!

Саме таку відповідь отримав писар Петро Устименко, постать у своїх скромних масштабах вельми достойна, коли передав отаману Качурику цілком офіційний наказ збирати по сусідніх селах загін і рушати на збори. Качурик був досвідченим і здоровенним, кожен палець його міг порівнятися розмірами з першорядною морквиною. Він стояв посеред свого хутора, широко й скептично розставивши ноги, і вочевидь не хотів їхати кудись воювати. Тим паче не хотіли воювати його морквини. Позаду з цікавістю позирала купка широкоплечих хлопів. Вони так само не збиралися воювати. Качурик проігнорував уже кілька попередніх наказів, і робити винятків для писаря не збирався.

— Зрозумів, пане писарю? І не затримуйся тут у мене, не вводь у спокусу хлопців. Час добрий! — і показав морквиною на дорогу, що губилася в сутінках серед високих кучерявих дерев.

Взагалі, писар Петро Устименко мав зовсім інші розрахунки. Він збирався спокійно передати потрібний наказ, так само спокійно повечеряти та