Люди в гніздах - Олег Коцарев

— Ой, не оцінять таку відповідь!

— Пішов! Бо собак спущу.

Але той уже різко розвернувся, скочив на коня й, не змусивши просити себе вчетверте, рушив геть. На хуторі спалахували перші вогники, від них аж ніяк не хотілось віддалятися, та не такою людиною був писар Петро Устименко, щоб просити про щось учетверте!

Вогники здавалися морквочками, малесенькими, з нігтик, а потім і геть зникли, розчинилися разом зі смачним запахом диму з печей, що його, як інколи здасться, можна їсти просто з повітря, а дехто, між нами кажучи, так і робить. Гадаю, писар Устименко їхав у чорній одежі, й кінь його віз так само чорний, хоча напевно сказати важко, бо сонце було все нижче від лінії горизонту — годі щось розібрати до ладу.

Навколо гойдався ліс чи лісок. Там росли такі дерева, які бувають тільки в цьому краї над Дніпром — товстющі (де вже там Качуриковим пальцям до них!), височенні, з густими й вередливо розкиданими в усі боки кронами. Сонячного літнього дня — суцільна радість бути коло них. А от осіннього вечора сам лише шепіт їхнього листя на вітрі змусить здригнутися будь-яку душу, наділену фантазією. Душа писаря була саме такою. Потім грізне шепотіння вже не привертало уваги, бо за деревами тепер ввижалися значно страшніші речі: тіні й постаті. Потім шлях здавався якимось не тим, як раніше — а це ж і заблукати можна. Потім пищали кляті птахи. Та вершник тільки зліше підганяв свого коня, то лаючись про себе, то промовляючи молитви та інші підбадьорливі казання. Нарешті позаду зачувся дикий хрускіт гілок і стовбурів, клята пташка знову запищала, так часто й густо, ніби забивала цвях голосом. Гілки щораз частіше били по морді. Нарешті писаря хтось скинув з коня, кінь утік, але писар не здавався й біг далі, хай навіть навмання. Лісова земля опускала та підкидала його, мов малу дитину, на небі не було навіть місяця, вчувалося плямкання недалекої води. Надії вибратись і порятуватися від невідомих переслідувачів позаду вже не лишилось, але вона вже й не була потрібна — Петро просто собі монотонно дерся вперед, як заведений. Аж раптом побачив попереду вогні, не такі морквяні, як на хуторі, краще сказати — олійні, побіг на них і впав від удару…

На світанку наступного дня писар виявив себе побитим і зв’язаним у полоні котрогось із польських загонів, що невідомо як опинився в цьому начебто відносно спокійному кутку Полтавської землі. Поляки стояли в невеликому селі, неподалік того самого лісу. Петра сильно не допитували, хоч і знайшли при ньому наказ, якого не схотів брати Качурик, хай би його тепер чорти забрали разом із собаками, хлопами й морквинами.

— Я знаю право! — для чогось сказав Устименко. А польський командир лише погладив нагострену палю, одну з тих, що стирчали з очевидною метою посеред села, та спитав:

— Добра чи ні?

Іґнацій Ґлова не був аж таким головатим, як можна було б виснувати з його прізвища. Принаймні у вузький отвір критого воза після переправи через Дніпро чудово проліз і він, і його голова. Іґнацій вертався з Києва до свого лікарського ремесла в одному з містечок Задніпров’я, де нещодавно встигли розташуватися він і його родина, в краю буйному й неспокійному завжди, а тепер і поготів. Напучування від київського воєводи отримав не лише він, а й ще кілька осіб, обізнаних у цілительстві. Пан воєвода дав деякі завдання (серед них і збирання окремих трав), був милостивий, доброзичливий, щедрий, а в обіцянках анонсував зростання цієї щедрості, як то зростає нестримна трава в цих українних землях. Утім, стояла пізня осінь, і довкола давно вже не росло геть нічого. Саме про це подумав Іґнацій Ґлова, коли дивився услід поворотам дороги, що зникали, прокручені колесами возу й ногами коней, і настрій його став відверто меланхолійним, ля-мінорним.

Першими йому наснились алхімічні вогні, бачені в Києві на Подолі. Та глузливі постаті з такими книжками, що їх йому, Іґнацієві, не доводилося навіть бачити. Він хотів проштовхатися крізь юрму, утворену всього лиш кількома людьми, які затуляли вогонь, щоб роздивитися таку книгу, але його не пускали.

— Ти заблукав, хлопче, — говорили вони йому, дорослому й поважному чоловікові. А він усе одно не відступався. Поки врешті головний серед них не зауважив його і не промовив насмішкувато:

— Чого ж ви так, панове, пропустіть лікаря, він теж хоче сокровенного, пропустіть, і, прошу, дайте йому почитати!

Іґнацій Ґлова радісно полинув у бік книги, двоє послужливо розгорнули її, тільки от прочитати там ніякого біса було неможливо. Літери були справжні, але в слова якось не складалися, й Іґнацій просто щось мурмотів собі під ніс.

— Що пан лікар сказав? — підкреслено поштиво перепитав головний.

— Блуе куґуґуа реєреи, — тільки й спромігся виголосити Ґлова.

— А-ха-ха-ха-ха, — вибухнула зала дивакуватої подільської будівлі.

І Ґлова прокинувся. Вони стояли посеред якогось села чи містечка. Тут був ярмарок, а на деяких будівлях можна було помітити сліди нещодавніх сутичок і заворушень.

Мабуть, через той ярмарок за другим разом йому наснилося подружжя крамарів. Він — високий-високий, вона — низенька-низенька. Вони довго й наполегливо переконували Іґнація місцевою говіркою, що доводяться йому сватами. Навіть той аргумент, що діти Іґнація ще зовсім малі, на цю дивакувату парочку не діяв, не кажучи вже про такі дрібниці, як станові чи віросповідальні відмінності. З них крамар і крамариха просто сміялись. А якоїсь миті їм набридло щось пояснювати й вони плюнули на Ґлову. Причому плюнули буквально та відійшли подалі.

Зупинились неподалік, і низенька дружина сказала чоловікові:

— Дай же я тебе поцілую!

— Підскоч — та поцілуй! — відповів він і зрадів так, як може людина зрадіти лише власному жарту.

Як і минулого разу, Ґлова прокинувся від сміху одного з акторів шаленого театру своїх снів. Слід тут додати й те, що