Світова гібридна війна: український фронт - Володимир Павлович Горбулін

Ця політика дозволила «державі» (новій владній корпорації) досягти до 2005—2008 рр. прямого контролю частки російської економіки, що формує понад 35 % ВВП краї­ни. У наступні кризові роки (2008—2015 рр.) ця частка зросла до 70 % ВВП[8]. Зокрема, за період розгортання кризових явищ кількість державних компаній збільшилася втричі. При цьому всі державні підприємства створювалися на конкурентних локальних ринках (різноманітні т. зв. унітарні місцеві державні підприємства). Такі «державні» компанії швидко витісняли і витісняють приватні фірми, як правило, застосовуючи адміністративний ресурс.

Економіка набула монопольного характеру і на федеральному, і на місцевому рівнях. Відбувається жорсткий поділ власності і ринків між федеральними та регіональними органами влади, що «управляють» відповідними монополістами. Серед 500 найбільших компаній РФ налічується 85 (або 17 %) державних корпорацій. Проте їх сукупна виручка сягає майже 43,3 % усієї виручки найбільших компаній у краї­ні[9]. А за оцінками дослідників, сумарна виручка 500 найбільших російських компаній еквівалентна 80 % ВВП.

Таким чином, російська економіка консервується та втрачає гнучкість, стає цілковито залежною від розподілу державних ресурсів. Зокрема, уряд РФ уперше з 1997 р. нарощує до рекордного рівня — 12 % ВВП краї­ни — надання державних гарантій підприємствам[10]. Монополізація локальних ринків чинить значний тиск на ринок праці у регіонах і краї­ні загалом, зростає безробіття[11]. Державно-­монополістичний капіталізм набув тотальної форми.

Неповноцінність промислового потенціалу і відкритість внутрішнього ринку.Економіка РФ зберігає ознаки «уламка» цілісної радянської економіки минулого. На її функціонування чинить значний тиск існування низки незамкнутих промислових ланцюгів, перевантаженість низькотехнологічними виробництвами і, подекуди, невиправдано низький розвиток окремих сегментів націо­нального господарства (транспортна транзитна і портова системи, машинобудування тощо).

РФ демонструє надвисоку залежність від імпорту високотехнологічних продуктів. Протягом 1995—2011 рр. імпорт машин та обладнання постійно нарощувався і, наприклад, у 2008 р. перевищував 52 % усього імпорту РФ (або понад 140 млрд дол. США)[12].

Протягом 20 років уряд РФ неодноразово здійснював спроби щодо використання інструментів прямого державного інвестування та заохочення розвитку промисловості у краї­ні, зокрема через механізм націо­нальних проектів. Однак проекти високотехнологічного імпортозаміщення почасти залишаються незавершеними, і зорієнтовано їх здебільшого на підтримку паливного експорту краї­ни (до 2020 р. у Росії планують напрацювати технології та виготовити обладнання для добування важкодоступних ресурсів)[13].

Крім того, у РФ широко застосовують галузеві програми, але в галузях з низькою доданою вартістю і в окремих секторах машинобудування (транспортне будівництво, автомобілебудування[14] тощо).

Також, починаючи з 2005 р., здійснювалися спроби активізувати економічну активність шляхом створення нових вільних економічних зон у старопромислових районах[15]. Проте цей підхід себе не виправдав[16]. Створення одного робочого місця, переважно за бюджетні ресурси, у таких зонах перевищувало середні видатки на одного працівника в економіці в 2,5 раза. При цьому видатки на різноманітні державні проекти та програми становили до 15 % від ВВП краї­ни.

Незважаючи на значні зусилля, в економіці так і не відбулася структурна перебудова. Поставала необхідність відновлення господарського комплексу колишнього СРСР та встановлення бар’єрів у зовнішній торгівлі.

Надмірна залежність добробуту і зайнятості громадян від держави.Із середини 2000-­х рр. ХХ ст. основним генератором зростання доходів росіян стали бюджетні видатки на федеральному і регіональному рівнях. Зокрема, серед економічно активного населення в РФ, а це 77,1 млн осіб, або 53 % від усього населення, до 30,8 млн осіб залежать від зайнятості у бюджетному та державному секторах, у т. ч. через державні корпорації[17]. Ще понад 4 млн осіб — офіційно безробітні[18].

До економічної кризи 2008—2009 рр. у приватному секторі економіки РФ було зайнято лише до чверті громадян (понад 34 млн осіб), у т. ч. понад 11 млн осіб — у сфері малого і мікропідприємництва (часто пов’язаного з обслуговуванням корпорацій) і до 10 млн осіб працюючих пенсіонерів.

Уряд РФ змушений постійно вдаватися до підтримки великих приватних підприємств у мономістах краї­ни для зниження соціальної незахищеності робітників, бо там немає можливостей для альтернативного працевлаштування[19]. У мономістах мешкають до 14 млн осіб, з них майже 8 млн — працездатного віку[20].

У підсумку, з урахуванням сімейного стану громадян (наприклад, зайнятості членів подружжя і в бюджетній, і в приватній сфері), вплив поточних бюджетних і пов’язаних з ними видатків на формування бюджетів домогосподарств набув визначального, якщо не тотального, значення. Лише до 10 % громадян (не більш як 15 млн осіб) зайняті у відносно незалежних і продуктивних секторах націо­нального господарства.

Ринок праці та ділова активність у підприємницькому середовищі безпосередньо залежить від наповнення федерального і місцевих бюджетів. Значним тягарем для розвитку краї­ни стає широка мережа мономіст з високою залежністю їх населення від державної соціально-­економічної політики, зокрема у військово-­промисловій сфері.

Контроль більшості фінансових потоків владою.За роки трансформації у Росії сформувався повноцінний фінансовий (у т. ч. фондовий) ринок, що досяг тісної інтеграції та взаємодії зі світовими фінансовими інститутами, глобальними учасниками світового ринку капіталів. Зокрема, активно використовується більшість сучасних фінансових інструментів[21]. Проте внутрішній потенціал цього ринку обмежується значним державним контролем за основними фінансовими потоками у краї­ні.

Російська влада виступає і регулятором, і найбільшим учасником ринку[22]. До 87 % банківських установ у краї­ні державні чи мають значну частку участі держави (зокрема регіональних урядів). Понад 80 % усіх фінансових ресурсів Росії перебувають у державних фінансових установах[23]. Наприклад, активи групи фінансових установ ВТБ перевищують 15 % ВВП краї­ни[24] і близькі до обсягу активів Газпрому, «Внешэкономбанка» — 9 % ВВП[25] тощо.

Така концентрація сформувала умови обмеженого доступу російських виробників до дешевого кредитного капіталу[26]. Банківські установи зловживали високою спекулятивністю на ринку і гонитвою за споживчим банківським кредитуванням[27] на основі банківських позик, залучених на зовнішньому ринку капіталу[28]. Тому більшість інвестицій, здійснених у РФ, були реалізовані за рахунок внутрішніх резервів підприємств (понад 50 % інвестицій від усіх залучених).

Крім того, у РФ набули поширення нелегальні розрахунки та приховування капіталу. За різними оцінками, у 1990—2012 рр. з краї­ни вивезено від 798 млрд дол. США до 1,3 трлн дол. США. При цьому інтенсивність втечі капіталу постійно зростала[29].

Фінансова система краї­ни набула ознак замкненої системи, що зростає на зовнішніх ресурсах. Визначальний вплив на фінансову систему та контроль за нею залишається за державою, незалежно від дотримання іноземними та російськими учасниками ринкових процедур взаємодії на фінансовому ринку.

Отже, у РФ склалася типова рентна економіка, де основні вигоди отримує влада через широку мережу державних корпорацій (у т. ч. державних і напівдержавних фінансових установ), природних монополій та підприємств. При цьому формування і встановлення повсюдних державних (зокрема регіональних) монополій створило умови, за яких доходи громадян безпосередньо залежать від «успішності» наповнення федерального бюджету краї­ни та рівня сприятливої зовнішньої кон’юнктури. Водночас виникли значні владні конгломерати з власними інтересами в економіці краї­ни.

5.2. Криза економічної моделі РФ

Поява зовнішніх негативних трендів у світовій економіці та відсутність