Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

в гітлерівських таборах категорія в'язнів, які викликали в мене огиду. Це ті, що пустилися берега і не гребували нічим, тільки б вижити. Вони дійшли до цілковитого падіння, фізичної, розумової і моральної деградації.

Виснажені, голодні, одягнені в якесь лахміття, брудні й вошиві, хворі на хронічний розлад шлунка, із скаламученим розумом і згаслими, глибоко запалими очима, вони порпалися в помийних і вигрібних ямах, їли гнилі покидьки і всяку гидоту, не розуміючи, що цим тільки прискорюють свою загибель. Їх чомусь називали «мусульманами». Вони жували все, що можна було жувати, а щоб добути їжу, ішли на будь-який вчинок. «Мусульманин» наосліп кидався до воза з бруквою, яку охороняли автоматники. Якщо йому вдавалося схопити брукву, він навіть не пробував тікати з нею, а падав і тут же пожадливо гриз свою здобич, забувши про все на світі. Його одразу ж розстрілювали, та на це не зважали інші «мусульмани». Наче причинні, перлися вони на автоматників, бачачи перед собою тільки брукву, яку можна з'їсти.

У стан «мусульманства» здебільшого впадали новаки. Бувалі в'язні, звиклі до всіх злигоднів табірного життя, стійко трималися. Після всього пережитого в гітлерівських тюрмах і таборах я встиг переконатися, що обставини обставинами, а багато залежить і від самого тебе, від твоєї здатності чинити опір обставинам. Я навчився терпіти голод, побої, знущання і майже ніколи не впадав у відчай. Іскра надії і віри не згасала в моєму серці за найнесприятливіших обставин. Мабуть, це й допомогло мені вижити.

2

Навтішавшись досхочу, фон Боденшатц та його блюдолизи пішли обідати, а стомлені й охриплі капо самі були не проти того, щоб відпочити. В їхній поведінці і ставленні до нас настала раптова і різка зміна. Тільки-но пішло високе начальство, капо втратили до нас інтерес, перестали розмахувати палицями і спокійно повели нас, ледве живих, у блок.

Через увесь пакгауз, пристосований під блок, тягнувся вузький довжелезний коридор. Решта приміщення була розділена на секції-камери. У кожній такій секції утримувалося по кілька десятків в'язнів. У камерах порядкували старости та їхні помічники. Старосту призначав блокфюрер, певна річ, із числа кримінальних злочинців, а ті вже вибирали собі одного чи двох помічників. Старости, як і капо, — привілейований прошарок у концтаборах. Їх матеріально заохочували, і вони з шкури вилузувалися, стараючись догодити начальству. А догодити можна було додержанням суворої дисципліни і повсякденним знущанням із в'язнів. Ще коли ми проходили коридором, крізь відчинені двері однієї з камер я побачив вишикуваних в'язнів з піднятими вгору руками. Вони відбували покарання, яке наклав на них староста. Я бачив бліді обличчя напівмерців. Перед ними походжав угодований староста з пикою гангстера і бив тих, у кого тремтіли або опускалися руки.

Нас, штрафників, розподілили по різних камерах як поповнення замість тих, хто помер сьогодні або вчора. Мене одвели в останню камеру під номером двадцять. Знайомий запах параші, дезинфекційної рідини і давно не митого людського тіла… Триярусні нари без матраців. На голих дошках лежали обдерті, брудні, дуже виснажені люди. Праворуч, у далекому кутку, окремо стояло два ліжка. На одному — білі простирадла, дві вовняні ковдри і дві великі подушки, а на другому — старий матрац і благенька ковдра. Неважко здогадатися, що розкішна постіль належала старості, а друга — його лакузі. На розкішній постелі напівлежав голий до пояса вгодований чолов'яга з розпухлим обличчям — староста камери. Біля його ліжка стояла тумбочка і на ній цілий набір посуду. З цього можна було зробити висновок, що староста користувався в есесівського начальства великим авторитетом та привілеями.

Біля старости крутився, хихикаючи, його помічник. З першого ж погляду я безпомилково визначив, що це був гидомирник, якого світ не бачив. Вузенький лоб, довгобразе лисяче обличчя кольору промоклого паперу і метушливі маслянисті очі — такі найприкметніші риси його зовнішності. Як дізнався я потім, колись цей негідник був радянським громадянином. Він сам хвалився, що до війни відбував десять років на Колимі. Як і за що потрапив у Мисловіци, ніхто не знав. Старостин лакуза мав дивне прізвисько Стодвадцятьтрикуплети. Він раз у раз наспівував блатну пісеньку на мотив «Гоп со смыком», яка починалася словами:

Песня «Гоп со смыком» интересна, Сто двадцать три куплета — всем известна, Я теперь спою иную, ленинградскую блатную, Как живут филоны в лагерях.

Від нього чули тільки цей перший куплет, за що й дали прізвисько Стодвадцятьтрикуплети.

Старосту Фердінанда прозивали Бубновим Тузом. Запеклий картяр і п'яниця, він на волі спеціалізувався у зламуванні сейфів. Горілка й карти в таборі суворо заборонялися, однак у Фердінанда горілки було завжди вдосталь, а карт, либонь, колод із двадцять. І горілку, й карти Бубновому Тузу постачав сам блокфюрер.

Річ у тому, що в Мисловіцький табір потрапляли люди з багатьох європейських країн. Не всі вони проходили через гестапівські тюрми й суворі карантини. Багатьох привозили прямо з волі. Декому вдавалося пронести в блок гроші, золоті зуби, каблучки, годинники, браслети та інші коштовності. Все це потрапляло до рук Бубнового Туза, а він уже оддавав блокфюреру. Той у боргу не залишався: Бубновий Туз одержував з есесівської кухні масло, ковбасу, повидло, мармелад, причому в такій кількості, що вистачало і його холуєві. Фердінанд мало не щодня пиячив і грав у карти, а для розваги по-всякому знущався з беззахисних в'язнів. Він вірою і правдою служив блокфюреру, а Стодвадцятьтрикуплети вірою і правдою служив йому. Ці два виродки тримали сотню в'язнів у страху і покорі.

Хоч як це дивно, але в тюрмах і концтаборах третього рейху, крім офіційних правил поведінки в'язнів, існували ще й неписані. Згідно своєрідної тюремної «етики»