Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Поки ждали начальство, я роздивлявся територію нового табору. Ліворуч стояв дерев'яний барак — табірна кухня. Звідти линули солодкі пахощі вареної брукви, викликаючи в наших шлунках спазми голоду. Прямо перед нами був рівний і гладенький, наче тенісний корт, брукований майдан. За ним довгатилися шість одноповерхових кам'яних будівель під черепицею. Очевидно, до війни це були військові пакгаузи, тепер пристосовані фашистами під концтабірні блоки. В стінах кам'яниць під самим дахом замість вікон чорніли вузькі щілини, що нагадували бійниці. Колись вони, мабуть, правили за вентиляційні люки. Тепер ці щілини були загратовані. З-за грат виглядали виснажені обличчя в'язнів.
На території табору не видно нікого. Не важко було здогадатися, що в зв'язку з прибуттям етапу в таборі оголошено блокшперу, щось на зразок мертвої години, під час якої в'язні повинні сидіти в блоках і дотримуватися абсолютної тиші. Блокшпера могла тривати кілька хвилин і кілька годин. Після команди «блокшпера!» припинялася будь-яка робота. В'язнів заганяли в блоки, де вони мусили лежати або ж стояти, залежно від того, яку блокшлеру оголошували — сидячу чи лежачу. Команда «блокшпера!» мала виконуватися блискавично. У кожного, хто порушував її, стріляли без попередження.
Біля майданчика був невисокий дерев'яний поміст, сказати б, трибуна, неподалік від якої, наче пам'ятник фашизму, височіла капітальна, очевидно, постійно діюча шибениця. Зараз на ній висіло дванадцять в'язнів. До шибениці прикріплено транспарант: «Така кара чекає кожного, хто наважиться тікати з табору».
Праворуч од воріт строго в лінію стояло кілька дерев'яних бараків. Як дізнався я потім, тут містилися канцелярія, склади, лазня, дезинфекційна камера і камера прожарки одягу, а також тотенблок — трупарня.
Табір густо обнесений колючим дротом, над яким височіли сторожові вишки з вартовими, озброєними крупнокаліберними кулеметами й автоматами. За дротяною огорожею серед зеленої трави в'юнився потічок, нагадуючи собою голубу жилку, що пульсувала на зраненому тілі залитої кров'ю багатостраждальної польської землі.
У перші ж хвилини перебування в цьому таборі я зрозумів, що тут мене чекають нові випробування, нові муки. Чи витримаю їх? Чи вистачить фізичних і духовних сил у моєму виснаженому, скаліченому тілі? Позаду лишилося немало тюрем і таборів, у яких з мене висотали сили й здоров'я, довели до цілковитого фізичного і нервового виснаження, зробили калікою. І ось я знову стою на грані життя і смерті…
Із службового приміщення вийшла група есесівських офіцерів на чолі з оберштурмбанфюрером. Він, як виявилося, обіймав посаду рапортфюрера, тобто заступника начальника табору. Пролунала команда «ахтунг!». Оберштурмбанфюрер і його почет підійшли до в'язнів. Начальник конвою віддав рапорт. Оберштурмбанфюрер привітався з ним і почав особисто приймати в'язнів. Він звіряв супровідні документи з номером кожного прибулого. Закінчивши процедуру прийому, офіцер втупив у нас погляд каламутних банькуватих очей. Щось йому не сподобалося, бо він розлюченим голосом наказав нам стати на коліна і покласти руки на голови, дотримуючись при цьому суворого рівняння. Ця принизлива процедура супроводжувалася биттям. Нарешті рапортфюрер вгамувався і звернувся до нас із промовою.
— Так от, — сказав він, — ви були небезпечними злочинцями, ворогами Німецької держави. Ми зробимо з вас слухняних овечок. У нас це просто, — він показав рукою на шибеницю. — Вас слід було повісити, та чомусь страту замінили на довічну каторгу. Вирок надто м'який і несправедливий, але закон є закон. Ми дамо вам можливість спокутати тяжкі провини перед рейхом і навчимо поважати наші порядки. Ви потрапили до Мисловіцького штрафного пересильного табору. Після нетривалого карантину ми пошлемо вас у чудовий табір санаторного типу — Аусшвітц[31]. Там ви будете як у раю, але й тут, як побачите далі, непогано.
Після цієї «привітальної промови» він наказав покликати табірних капо[32]. Один з есесівців кинувся виконувати розпорядження. Не минуло й п'яти хвилин, як до нас уже бігла ціла зграя пригінчих. Вони накинулися на в'язнів, наче скажені собаки, і, безжально дубасячи їх гумовими палицями, погнали в лазню. Там для годиться на нас бризнули холодною водою, після чого повели в дезинфекційну камеру. Все це супроводжувалося несамовитими криками, лайкою і биттям по чому попало.
Процедура дезинфекції варта того, щоб про неї сказати кілька слів. Біля, бочки з якоюсь отруйною рідиною стояв дезинфектор у гумових чоботях, рукавицях і протигазі. Орудуючи квачем, він помастив нам усі місця, де росте волосся. В результаті через кілька хвилин волосся повипадало, зникли навіть брови. Від цієї «дезинфекції» страшенно свербіла шкіра й сльозилися очі.
Зовсім голих, нас погнали на речовий склад, де одягли в смугасту табірну форму з червоними трикутниками на грудях, які нашивали політичним в'язням, і червоним кругом на спині й грудях, що означало «штрафник» — жива мішень. У всіх німецьких концтаборах потрапити в штрафну команду вважалося за найбільшу кару. Там більше місяця, як правило, ніхто не витримував. Штрафників нещадно били, за найменше порушення каторжного режиму в них стріляли без попередження. То були вже не люди, а живі мішені, приречені на неминучу смерть. Їх так і називали «флюгпункт», тобто жива мішень.
Після лазні, дезинфекції і переодягання нас вишикували на майданчику перед помостом і шибеницею. Капо стали на правий фланг. Невдовзі навстіж розчинилися ворота і на територію табору в'їхав великий легковий автомобіль «майбах». Він зупинився перед помостом.
Рапортфюрер крикнув «ахтунг!» й особисто кинувся відчиняти дверцята. Із сяючої на сонці чорним лаком машини почала виповзати якась потвора. Спершу показалося неправдоподібно велике озаддя, обтягнуте дорогим сукном. Здавалося, воно застрягло в дверцях і ніяк не може протиснутись. Минуло кілька хвилин, перш ніж власник цього унікального озаддя — штандартенфюрер
