Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

">[33] есесівських військ — виліз із машини. Нічого подібного я ще не бачив у своєму житті. Важко відсапуючи, перед нами стала стоп'ятдесятикілограмова туша, загорнута в дороге сукно. На грудях і животі в цієї людиноподібної істоти виблискував цілий іконостас із хрестів і медалей, а на товстих коротеньких пальцях, схожих на свинячі ратиці, сяяли десятки перснів і каблучок, оздоблених камінням. Пихкаючи й віддуваючись, штандартенфюрер вийняв із кишені велику картату хустку й заходився витирати рясний піт, що заливав його шию та перепічкувате обличчя.

Двоє есесівців послужливо допомогли йому видертися на поміст. Він обвів нас маленькими свинячими очицями і, розчепіривши короткі слоноподібні ноги, неквапливо розправив на велетенському череві кітель, затим… гучно зіпсував повітря, як вистрелив.

Ми всі дивилися на нього з острахом і відразою. Не людина, а розжирілий бегемот.

— Оце справжній арієць, чистокровний, — пошепки сказав мій сусіда.

Нещастя, видно, ще й переїло допіру, бо раз у раз гикало. Нарешті, упоравшись із гикавкою, штандартенфюрер схрестив на череві пухкі руки й навдивовижу тонким, писклявим голосом мовив:

— Панове, дозвольте відрекомендуватися. Я — штандартенфюрер фон Боденшатц, лагерфюрер цього табору, ваш рідний батько.

При цих словах есесівці дружно зареготали.

— Ніколи не думав, що зустріну тут батечка, — сказав один із в'язнів.

Перечекавши, поки вляжеться регіт, «батечко» повів далі:

— Мені дуже не подобається ваш вигляд — усі ви якісь захарчовані, дохлі. Це неподобство. А я ж повинен здати вас в Аусшвітц фізично сильними, загартованими. Цього можна досягти тільки за допомогою спорту. Спорт, як відомо, зміцнює організм і дуже корисний для здоров'я. Шкода, що в краківській тюрмі у вас не було умов для зайняття спортом. Та ви не журіться, цей недогляд ми виправимо тут. Пропоную до вашої уваги три цікаві вправи. Перша — вирівнювання бруківки кулаками. Друга — стрибки по-жаб’ячому. Третя — крос рачки. Увесь комплекс розрахований на дві години. Попереджаю: хто надумає симулювати, хай нарікає на себе. Капо, починайте!

З несамовитим криком капо погнали нас на бруківку перед блоками, наказали стати на коліна і щосили бити кулаками булижник, аби дорога стала «рівна й гладенька, як стіл».

Це було щось страшне. Над нашими головами свистіли гумові палиці, озвірілі капо бігали вздовж рядів і нещадно били тих, хто, на їх думку, «симулював». Фон Боденшатц та його почет задоволено реготали.

Тільки закінчений дегенерат і садист, яким був фон Боденшатц, міг вигадати таке вишукане знущання. Згодом мені розповіли, що наш лагерфюрер — молодший брат фельдмаршала фон Боденшатца, улюбленця самого Гітлера. Через це всі есесівці запобігали і плазували перед ним, хоч кожен бачив, що лагерфюрер кретин і виродок.

Навтішавшись першою вправою, «батечко» наказав знову вишикувати нас перед трибуною. Трьох в'язнів, що знепритомніли, притягли за ноги й поклали на лівому фланзі. Обурений їхньою поведінкою, штандартенфюрер звелів капо «привести симулянтів до тями». Негідники на наших очах добили бідолашних.

— Друзі мої! — звернувся до нас «батечко» — Це була розминка. Зараз ви стрибатимете, як молоді жабенята. Капо!

— Яволь, гер лагерфюрер! — дружно гаркнули капо.

Я навіть не знаю, з чим можна порівняти те, що відбувалося, хіба що з пеклом. Нариви на моїх пальцях полопалися ще під час «вирівнювання» бруківки, і з них витікав гній. Перед очима пливли чорні кола. Я стрибав разом з іншими в'язнями, а знавіснілі капо підганяли нас ударами важких палиць. На майданчику в передсмертних корчах билося кілька в'язнів…

Після третьої вправи — «кросу» — знов кілька в'язнів лишилося на бруку. Їх добили за «симуляцію». Із тридцяти чоловік, привезених із краківської тюрми, благополучно «фінішували» сімнадцятеро. Поки мертвих переносили в тотенблок, я стояв у поріділій шерензі і повільно приходив до тями. Груди мої розривалися від шалених ударів серця. Бракувало повітря. Страшенно хотілося пити. І досі не збагну, як я витримав цю страхітливу «фізкультуру».

Поневіряючись по тюрмах і таборах третього рейху, я не раз був свідком найвишуканіших знущань гестапівських катів над в'язнями. Мене вже нічим не можна було здивувати. Одначе вправи «батечка» Боденшатца приголомшили навіть мене не стільки своєю жорстокістю, скільки диким безглуздям. Я пояснював їх садистськими схильностями і хворобливим самодурством штандартенфюрера. Насправді ж це було не зовсім так. Тут усе розрахували й продумали до найменших деталей. Штандартенфюрер ставив перед собою цілком конкретну мету: з самого початку приголомшити в'язнів, домогтися розпаду їх людської особистості, морально розкласти, поступово перетворити їх на тварин, які, втративши людську гідність, думали б тільки про те, щоб вижити будь-якою ціною.

Фашисти розуміли, що в'язень, який перестає відчувати себе людиною, здатний на будь-яку підлість. Він може за черпак баланди продати товаришів, він холуйствуватиме й плазуватиме перед адміністрацією. Таким навіть на думку не спаде шукати однодумців і спільників для боротьби. Вони вмиратимуть поодинці, та перш ніж померти, зроблять усе, щоб вижити за рахунок такого ж самого в'язня. Тут уже діяла підла егоїстична мораль, яку всіляко насаджували гітлерівці: помри ти сьогодні, а я завтра.

Треба сказати, що багато тут залежало від ідейних переконань, сили волі і моральної стійкості в'язня. Хоч як старалися гітлерівські бузувіри, однак їм не вдалося ідейно роззброїти і морально розкласти більшість в'язнів, довести їх до тваринного стану. Навіть гинучи од виснаження, постійних побоїв і знущань, вони залишалися справжніми людьми, не рятували свого життя ціною підлоти, не йшли на угоду з власним сумлінням. До них, фізично розчавлених, але нескорених, я ставився з великою пошаною. Та особливо мені імпонували люди подвигу, люди, здатні на героїчні вчинки, ладні піти на смерть в ім'я високої мети. Я схилявся перед ними, вважаючи, що такі потрібні людству, як сонце. Самого себе я не вважав людиною подвигу, з сумом усвідомлюючи, що мені бракує дорогоцінних якостей бійця. Однак мені дуже несимпатичні були пасивні, байдужі існувателі, не здатні на подвиг, на самопожертву, їх страждання здавалися мені жалюгідними, не вартими співчуття.

Була