Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс

Баптистська церква на проспекті Мен була центром для біженців з Австрії та Німеччини, інтелектуалів, вчителів і лікарів. їй у цьому також допомагала Служба допомоги біженцям (Service d’Aide aux Réfugiés). У церкві щодня безкоштовно годували сотні таких, як Леон. Вечірні зібрання у п’ятницю були «особливо зворушливими, коли найбільшу частину приміщення церкви займали єврейські біженці з Німеччини, Австрії та Чехословаччини»{245}. Сім десятиліть по тому я півдня провів у цій баптистській церкві разом з Рішаром Желеном, її теперішнім пастором. Він поділився зі мною архівними матеріалами, включно з інформацією про численні хрещення євреїв, які сподівалися таким чином врятуватися від небезпеки, що чигала на них. Архіви містили багато згадок про допомогу церкви єврейським біженцям і їхнім дітям, а також кілька книжок про хоробру працю Анрі Вінсента. Жодних посилань на Леона чи міс Тілні я не знайшов, однак, знайшов кілька фотографій, на яких було зображено єврейських біженців з Австрії та Німеччини, і вони справили на мене сильне враження. На одній з них була група людей, що сидять у коридорі церкви, «люди у скруті чекають, поки їх приймуть»{246}. Я уявив Леона у цьому приміщенні, який мовчки чекає своєї черги, без грошей, сам у Парижі.

«Довіра і праця» 15 липня 1939 року повідомляла, що міс Тілні працює в Парижі. Через тиждень, наражаючись на ризик, вона їде до віденського вокзалу Вестбанхоф, аби забрати маленьку дитину. Вона зустрілася з Ритою, що довірила їй піклуватися про дитину, якій щойно виповнився рочок. Я дізнався від мами, що Рита прийшла на вокзал із сестрою Леона Лаурою, яка взяла із собою свою єдину дочку, одинадцятирічну Герту, яка теж мала їхати до Парижа разом з міс Тілні. В останню хвилину Лаура вирішила, що Герта не поїде, бо надто вже болісною була для неї навіть думка про розлуку. Рішення було зрозуміле, але мало катастрофічні наслідки: два роки по тому, у жовтні 1941 року, юну Герту разом з її матір’ю було депортовано до гетто у Ліцманштадт (Лодзь). За кілька місяців Герту і Лауру було вбито.

Міс Тілні сіла у потяг до Парижа лише з однією із двох дівчаток. На Східному вокзалі її зустрів Леон. Я не знаю, як він їй подякував і чи бачився з нею коли-небудь знову. Вона написала на клаптику паперу своє ім’я та адресу і дала його йому, і вони попрямували до різних частин Парижа.

53

На цьому я б міг закінчити своє розслідування щодо міс Тілні, але мені було цікаво, що було далі, чому вона зробила саме так, чим керувалися її співчутливі вчинки. Вона була в Парижі, коли через місяць почалася війна, працювала у Північноафриканській місії і сподівалася отримати французьке посвідчення особи (carte d’identité), яке б дозволило їй залишитись у Франції. Коло завдань міс Тілні було «широким», їй слід було доглядати за «своїми єврейськими протеже», з якими вона зблизилася. Часто їздила до Гавра та інших французьких портів, аби побажати своїм «протеже»{247} щасливої дороги, коли вони відбували до Америки. У червні 1940 року німецьке військо окупувало Париж.

Міс Тілні на кілька місяців застрягла у місті і не мала контактів із зовнішнім світом. Відсутність звісток від неї непокоїла її друзів. Читачів «Довіри і праці» було запрошено на спільну молитву за неї і за тих, «чий жереб є нині гірким, як ніколи»{248}. Було вирішено надіслати грошову допомогу — велику суму, десять фунтів, — але переказ зайняв більше ніж рік, тож місіонерка була залежна від підтримки американського посольства. У вересні 1940 року вона врешті написала листа, де повідомила, що їй було недобре, але тепер вже краще, вона тішиться сонцю, повертає борги і «постійно думає про сім’ю і друзів, особливо про Серрей-роуд»{249}.

Члени її церкви так переживали за неї, що навіть звернулися до Ентоні Ідена, міністра закордонних справ Черчилля, але марно. У виписці з протоколу сухо зазначалося, що міністр закордонних справ «висловлює своє шанування усім без винятку, але це все, що ми можемо повідомити»{250}. Після цього знову довго не було жодних звісток. Громадян країни-ворога у Франції було інтерновано, і на початку 1941 року міс Тілні відправили до військових казарм у Безансоні, разом з кількома сотнями інших британських і американських жінок. У травні її переправили у «Фронтшталаг 121» у курортному містечку Віттель на сході Франції та інтернували до «Ґран Отель» (який нині належить до мережі Club Med), де вона провела чотири роки.{251}

У лютому 1942 року британці та німці спробували домовитись про обмін полоненими, але ця спроба була невдалою. Серрей Чепл надіслала міс Тілні два фунти на лікування зубів, а на початку 1943 року з’явилися тривожні повідомлення про те, що вона потерпає від недоїдання. Її листи були коротенькими; вона «палко бажала, щоб настав день миру»{252}. Третя річниця інтернування принесла зловісні новини. Дві з половиною тисячі громадян ворогів Німеччини утримувалося у десяти готелях, відділених від курортного містечка триметровою огорожею з колючим дротом нагорі. Більшість жінок була з Британії{253}, Канади і Сполучених Штатів, але у квітні 1943 року прибула група з чотирьох сотень єврейських чоловіків, жінок і дітей, здебільшого поляків з варшавського гетто, яким дозволили виїхати, оскільки вони мали південноамериканські паспорти. Вони розповідали неймовірні історії про вбивства і масові знищення. Міс Тілні, яка працювала із записами і архівами у головній будівлі комендатури, дізналася, що чоловік, який очолює табір, комендант Ландхаузер, отримав наказ від Алоїза Бруннера[25] та Адольфа Айхмана зібрати усіх варшавських євреїв, яких утримували у Віттелі, для відправлення на схід. Було сказано, що вони мають підроблені паспорти.{254}

У січні 1944 року комендант Ландхаузер перевів варшавських євреїв з готелю «Провіданс» до готелю «Бо-Сіт», відокремленого від решти. Це спричинило значне занепокоєння у таборі. У березні першу групу{255} з 169-ти варшавських євреїв повантажили на потяги «транспорту № 72», пункт призначення — Аушвіц. Серед них був поет Ісаак Кацнельсон, який сховав свої останні вірші у пляшці десь на території табору, їх потім знайшли. Один з цих віршів став дуже відомим: «Пісня про замордований єврейський народ»{256}.

Чинився опір. Кілька варшавських євреїв