Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс
Через кілька тижнів я здійснив першу з кількох своїх поїздок до Нориджа. Д-р Кодлінг охоче мені допомагала, тому що вона (чи будь-хто з Серрей Чепл) вперше почула цю історію, про яку я розповідаю, і була в захваті, що син «врятованої єврейки» налагодив з ними контакт. Д-р Кодлінг з пастором влаштували мені дуже теплу зустріч. Вона також привела на зустріч Еріка, старшого члена спільноти. Ерік пам’ятав міс Тілні як «гарненьку молоду леді, із солодким голосочком». Він сказав це дещо бешкетним тоном. «Мабуть, місіонерка не асоціюється з поняттям “гарненька”?», — додав він, розпитуючи, чи вона згодом вийшла заміж (письмових свідчень про це немає). Ерік згадував, як вони з міс Тілні розмовляли у недільній школі про Африку, екзотичне місце, про яке дітям було мало відомо. «У нас була мапа Британської імперії, але ми нічого не знали про африканську культуру, про людей, які там живуть, і про іслам, — пояснював Ерік. — Все, що ми знали, ми дізналися від неї, з картин, які вона привезла звідти, і картин, які намалювала». Вона мала «особливе» пристрасне захоплення — Алжир. Це була середина 1930-х років.
Д-р Кодлінг відвела мене{236} до архівів Серрей Чепл у міському архіві Нориджа, де ми провели півдня, копаючись у документах, у пошуках будь-яких згадок про діяльність міс Тілні. Знайти їх було неважко: вона любила писати листи, а також коротенькі статті до різних євангелістських журналів, була уважним спостерігачем і вміла чітко формулювати свої думки. Коли Європа стала на шлях фашизму та антисемітизму, міс Тілні обрала інший шлях. З архівних матеріалів я з’ясував, що вона мешкала в Парижі, коли навесні 1939 року туди приїхав Леон.
Вона приєдналася до Серрей Чепл у лютому 1903 року у десятирічному віці, потім у 1920 році вирушила з місією до Алжира і Туніса, де пропрацювала понад десять років. У листопаді 1927 року її місцем перебування було невеличке містечко Набуль на середземноморському узбережжі Туніса, де вона працювала з мадам Ґаматі. Міс Тілні писала про відвідування євреїв, про те, як «радо» її приймали{237}, коли вона намагалася врятувати їх, привівши до Христа (про успіх такого порятунку не згадується). Іноді вона поверталася додому, провівши літо 1929 року в Борнмуті на літньому з’їзді південноафриканської місії. Хтось зробив групове фото{238}, де вона тримає на руках немовля. Це була одна з небагатьох фотографій, які мені вдалося знайти.
У 1930-х вона присвятила свою діяльність допомозі євреям, приєднавшись до добре відомої Місії Мілдмей. Прощальний лист, підготовлений Серрей Чепл, починався з посилання на головне кредо: «Перше ж юдеєві». Вона підтримувала тісні зв’язки з пастором тієї церкви — Девідом Пантоном, чиї статті у релігійному журналі «Світанок» (редактором якого він був) справили на неї великий вплив. Мабуть, міс Тілні бачила той текст, який Пантон написав після публікації статті у «Таймс» 25 липня 1933 року (тієї, яку, імовірно, прочитав Лаутерпахт у Кріклвуді), присвяченій промові Гітлера, під заголовком «Борючись проти євреїв, я роблю роботу Господа». Пантон розкритикував «антисемітське божевілля» фюрера як позбавлену здорового глузду ненависть, яка є «суто расистською і фанатичною» і не має під собою жодного релігійного підґрунтя. Погляди Гітлера «не мають жодного стосунку до характеру чи поведінки окремих євреїв», — писав Пантон. Мабуть, ця стаття надихнула міс Тілні, яка тоді жила на туніському острові Джерба. Через рік, навесні 1934 року, вона переїхала до Франції, аби зайнятися новою діяльністю і присвятити себе «роботі серед євреїв у Парижі»{239}.
До жовтня 1935 року міс Тілні остаточно перебралася до Парижа. Церковні «нотатки місіонера» повідомляли про статтю у ще одному журналі — «Довіра і праця», де описувалось, як вона ледве врятувалася від серйозної пригоди. Йдучи вздовж жвавої паризької вулиці, міс Тілні збиралася зійти з тротуару на дорогу, як «один джентльмен притримав її якраз вчасно, аби не дати їй потрапити під колеса автомобіля»{240}. Особливо цікавим і, безперечно, радісним є той факт, що рятівник був «євреєм!».
У 1936 році міс Тілні переселилася до будівлі північноафриканської місії у Парижі. Чудовою французькою та арабською вона повідомляла про свій візит до паризької мечеті, храму, який не викликав у неї захоплення через свою доктрину «заперечення Євангелії». Однак там пригощали смачним кускусом в арабському оточенні, і була чудова нагода для мовчазної молитви і споглядання (вона з приємністю подарувала «Євангеліє від Луки» «щиро захопленому» кельнерові з Туніса). Вона описувала інтер’єр мечеті, її «екзотичну красу квітів, листочків і фонтанів у залитому сонцем дворику»{241}, але почуття від відвідування залишилися «сумні, сумні», тому що усе, «здавалося, свідчить про підступне заперечення нашого Господа».
Роки 1936 і 1937 були поділені між Парижем і південнотуніським Габесом, де робота міс Тілні здебільшого стосувалася боротьби зі спалахом черевного тифу. Вона була разом з арабами у карантині, доглядала за «дорогою переляканою старенькою єврейкою», але при цьому бачила й світлу сторону, бо спалах черевного тифу відчиняв перед нею «багато єврейських та мусульманських дверей», дозволяв їй спостерігати, як «молодий єврейський парубок… свідомо читає Євангеліє від Матвія». У Парижі вона працювала у баптистській церкві на проспекті Мен, що в 14-му районі. «Я мала честь допомагати німецьким єврейським біженцям і бути свідком їхніх поневірянь»{242}, — писала вона своїм друзям до Нориджа.
У вересні 1937 року місіонерка саме повернулася до Парижа, займалася анкетуванням німецьких та австрійських єврейських біженців у баптистській церкві, працюючи разом зі священиком Андре Франкелем, який був представником Американської ради єврейських місій у Парижі (народився 1895 року, онук угорського рабина, Франкель змінив своє юдейське віросповідання і в 1914 році воював у лавах австро-угорського війська на східному фронті, як і Леоновий брат Еміль). Міс Тілні повідомляла, що пастор баптистської церкви мсьє Вінсент «відкрив свою Церкву — і серце — єврейському народові». Вона виступала на мітингах{243} у підтримку євреїв, працювала з біженцями і допомагала на співбесідах, коли вирішувалося, як їм можна допомогти. У січні 1939 року, коли Леон приїхав до Парижа, вона все ще працювала у баптистській церкві, і, мабуть, там вони зустрілися, коли він потребував і шукав допомоги у вигнанні. Про діяльність міс Тілні час
