Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича - Данило Борисович Яневський
Усвідомивши невідворотність поразки, окремі німецькі військово-політичні керівники пішли на «радикальні» поступки збойному українському підпіллю. 18 серпня 1944 р. головне командування групи «Північна Україна» офіційно забороняє вживати термін «банда» щодо УПА. Видана в той самий час інструкція Міністерства східних територій дозволяє пошук контактів з «українським підпіллям»[130].
Це — вичерпний перелік «поступок». У принципі, німцям було вже не до УПА. Вони переймались іншими проблемами, взаємовідносини (чи їх відсутність) із українським націоналістичним підпіллям перестали бути актуальними для них як з політичної, так і з військової точки зору. Однак, деяку цікаву інформацію німецькі джерела нам залишили.
22 квітня, звіт Абвера «До питання національного руху в Галичині»: ворогами останнього (тобто УПА і ОУН) називаються «всі вороги самостійності України» — «німці, більшовики і польські партизани», але «головним» та «найважливішим» — СРСР. 12 травня Абвер констатує: уряд Радянської України вбачає в діяльності повстанців «велику загрозу для держави». 17 травня, звіт шефа СС та поліції Генеральної Губернії «УПА в Галичині» відзначає збільшення активності партизан, кількості збройних сутичок і залізничних диверсій. «Основними пунктами концентрації відділів УПА» називають райони біля Рогатина та Сокалю. Розвідка IV Танкової армії називає УПА «масовим рухом» і стверджує — вона «роззброює та звільняє полонених вояків вермахту». Станом на 1 червня 1944 р., згідно із звітом Абвера «Національна українська партизанка», існували та діяли групи Бульби, Мельника, Бандери, а також, — увага! — українське підпілля в Німеччині! 20 вересня розвідувальний відділ 202 групи «Північна Україна» звітує своєму командуванню: мобілізованих до Червоної Армії українців із західних теренів «після дуже короткого вишколу кидають на фронту рядах штрафних батальйонів». Водночас військові розвідники повідомляють про численні випадки бойових дій УПА в районах Володимир-Волинського, Ковеля, Скулина, Рівного, Львова, Бережан, Тернополя, Збаража, Самбора, Стрия, та в інших місцях[131]. 11 жовтня 1944 р. райхсфюрер СС Гіммлер повідомив командування групи «Північна Україна» про те, що УПА має контакти з Великою Британією, інформація «про те, що англійці намагалися здобути вплив на УПА підтверджена».
2 листопада цю інформацію підтвердила військова розвідка — Абвер. 11 листопада: в черговому звіті головнокомандуючим УПА названо Клячківського, начальником його штабу — Ступницького. Чисельність УПА на той час німецькі військові розвідники оцінювали в 20 тис. вояків, Бульби — в 5–6 тис., інших формацій — 15–20 тис.[132].
1944 рік. Повторна окупація. Націоналісти
«Найтяжчі переживання прийшли взимку з 1943 на 1944 рік, — пригадувала десятиліттями пізніше людина, якій пощастило вижити в тій масакрі,— В північній Воло-димирщині появилися ще з осені сильні відділи польської партизанки. До них перейшли відділи польської поліції і «шуцманів» з цілої Волині, що відступали разом з німцями під тиском більшовицького фронту» [133]
«Під тиском більшовицького фронту» готувалися до повторної окупації рідної землі і націоналісти.
Шухевич та його група лише розробляли структуру УПА та готували деякі необхідні, «базові» (якщо можна так висловитись) документи. 23 січня за підписами «Т. Чупринка, в. о. гол. К-р УПА», «О. Перебийніс, в. о. Шеф ГВШ» з’явився наказ, яким вперше визначалися структура УПА та функції військових штабів. Всього на той момент формально існувало 3 командування (УПА-Північ, УПА-Південь та УПА-Захід), а також Головний Військовий Штаб. Наказом Ч. 2/44 від 26 січня оголошено про перші кадрові призначення. Командиром УПА-Північ став майор «Омелян Кримський» (тобто Клячківський)[134], начальником його штабу — «Микола Крем’янецький» (Михайло Медвідь). УПА-Захід очолив «Ростислав Вишитий» (Василь Сидор). ТІ січня запроваджено нову систему відзнак: за бойові заслуги, за поранення, пропам’ятні медалі та військові звання — від Головного командира УПА до ройового[135].
Мали місце й організаційні заходи. У травні створюється «підобласть ОУН» у складі Холмської та Сокальської округ. «Приблизно в той же час провідник «Святослав» дав наказ Євгенові Ліборському-«Романові» організувати нову боївку. У терені також почала діяти боївка «Бульби». Обидва підвідділи було евентуально об’єднано, і команду над відділом перебрав к-р «Дуб» («Яструб»)[136]. Ні, не зовсім так, заперечують автори передмови до одного з томів «Літопису УПА». Насправді, військовий штаб УПА-Захід (ВШ УПА-3 «Карпати») утворено хіба що в серпні, а «наприкінці 1944р. відбулася реорганізація підпільної адміністрації і проводів ОУН. Попередній поділ на краї, області, округи та повіти замінено новою структурою. Новим, трохи меншим краям підлягали округи, що ділилися на надрайони та райони»[137].
Подібною була ситуація й на інших теренах. Наведу лише декілька, взятих навмання, прикладів.»На території Підляшшя підпільна структура була дуже слабкою і тому влітку 1944 р. було вжито заходів для її зміцнення. Туди було послано одну ноту сотні «Ягоди» під командою «Яструба». Цей рейд не дав жодних успіхів, позаяк не вдалося віднайти нікого з колишньої сітки ОУН». Лише за деякий час «вдалося відновити підпільну сітку на Підляшші, зорганізувати боївки СБ та залучити до активної співпраці 60–70 людей».
Навесні 1944 р. (вірогідно, березень — початок квітня — Д. Я.) на іншому терені «якось ми довідалися від нашого селянина, що в терені організуються боївки під назвою Українська Повстанча Армія (УПА), які стають в обороні українського цивільного населення, та що на допомогу їм прийшли відділи УПА з Волині, які оперують там більше двох років». Перший звіт про бойові дії на Грубешівщині (прикордонний із Україною та Білоруссю сучасний повіт у Польщі — Д. Я.) — «ліквідація міліції в Крилові» — датований 23 березня 1944 р.[138]
Головною внутрішньополітичною подією для націоналістичного підпілля стало створення інституції під назвою Українська Головна Визвольна Рада. Навіть сьогодні її подекуди трактують ледь не як прототип верховного керівництва Українською державою в 1944–1945 рр., уважають за легітимного репрезентанта українського народу в повоєнні часи.
Спробуємо розібратися в цій історії.
Українська Головна Визвольна Рада. Версії
Після проголошення 1991 р. незалежності України висока оцінка ролі та місця УГВР в нашій національній історії взагалі, в історії II Світової набула всіх ознак незаперечної істини. Можна сказати —