Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича - Данило Борисович Яневський
— січень — березнь 1948 р.: «деякий час перебував» у будинку на вул. Маріюпільській, 32 (сучасна П. Козланюка) уЛьвові;
— хата в с. Білогороща — «зимова штаб-квартира з 1948 р.»[117]
Тут він і загинув. Але про це трохи згодом.
ОУН і Дивізія «Галичина»
Розповідаючи про події 1943 р., неможливо оминути тему створення військової формації «Галичина». Історія ця добре відома, зупинятися на ній в межах цієї розвідки, потреби немає.
Обмежуся лише кількома необхідними для нашої теми зауваженнями.
У лютому 1943 р. ОУН Андрія Мельника, яка діяла на території ГГ, завершила переговори з німцями про створення українського поліційного полку «Галичина». Повна назва полку на той момент (і до травня того ж року) — Галицька Стрілецька дивізія СС (Galizische SS-Schiitzendivision). Аби поставити крапку в беззмістовній дискусії про те, чи були українці-галичани «есесами», чи ні і чи були вони військовими злочинцями й т. п., скажу лише дві речі.
Навіть нюрнберзька юстиція зразку 1945–1946 рр. не визнала СС «злочинною організацією». Злочинними в СС були визнані лише «групи» (усіх зацікавлених відсилаю до ґрунтовно написано матеріалу, який можна знайти на сайті: http://www. istpravda. com. ua/articles/2010/11/5/2083/). Друге. У фондах чиказького УНМ зберіглася ксерокопія наказа Райхсфюрера СС і міністра внутрішніх справ Гайнріха Гім-млера, в якому він категорично забороняє вживати термін СС стосовно українців-вояків XIV дивізії.
Але рухаймося далі. Якщо вірити спеціальним дослідженням і компетентним мемуаристам, наприклад, начальнику штабу дивізії майорові Вольфу-Дітріху Гайке[118],11 тис. людей особового складу дивізії після річного вишколу (так звана «перша» дивізія) взяли участь у боях під Бродами. 4 тис. з них загинули, 1 тис. було важко поранено, 3 тис. вийшли з оточення, 3 тис. опинилися в лавах УПА. Чисельність другого складу коливалась в межах 20–22 тис. вояків. Якщо забрати з них 3 тис. тих, хто вибився з оточення і, теоретично, міг повернутися до її складу, отримуємо 17–19 тис. новобранців. Додаємо до цієї цифри 11 тис. з першого складу, отримуємо 28—30 тис. українців-галичан, які носили її однострої. Більшість із них по завершенні війни опинилися в таборі військовополонених в італійському Ріміні, потім перебралися хто куди: до Великої Британії, Канади, США, Австралії та інших країн.
До чого це я? А до того, що 1943–1944 рр. з території Східної Галичини до Дивізії — на заклик «мельниківської» ОУН — відійшли 30 тис. боєздатних молодих людей, на яких, теоретично, могли б розраховувати організатори УПА. Вони й розраховували, але вдіяти нічого не могли. Натомість, образа залишилася: «найбільше нас вражало те, що в час, коли ми ведемо боротьбу на життя і на смерть, багато галицької молоді пішло до дивізії «Галичина»[119].
Однак із цим не так усе просто, як може здатися на перший погляд. З одного боку, маємо збережені у фондах Українського Національного Музею в Чикаго прекрасні за якістю і численні за кількістю фото, які демонструють небувалий ентузіазм місцевого чоловічого населення. Добровольці йшли колоннами. В буквальному сенсі цього слова. Канонічна цифра поданих заяв — понад 80 тис.! Медкомісію пройшли більше 50-ти тисяч. В першу хвилю в однострої одягнули, нагадую, 11 тис. Більше німці перетравити на цьому етапі були неспроможні. Та й одномоментний відхід від праці 50 тис. здорових молодих чоловіків завдав би непоправної шкоди — фронт та тил потребували все більше харчів, матеріалів, та й узагалі всього. Комусь треба було забезпечувати роботу залізниць, підприємств усіх профілів і розмірів, які забезпечували життєдіяльність німецького Східного фронту.
Тепер ставлю питання, на яке кожен має відповісти собі сам. Згідно із власним сумлінням. До якого стану треба було довести мирних, наприклад, гуцулів, щоби вони йшли на призовні пункти у святочних одностроях та ще й з кіньми та трембітами? Цьому феномену комуністи мусять завдячувати тільки собі — такого ефекту вони спромоглися досягнути лише на цих землях і лише за період з 1 вересня 1939 р. і до 21 червня 1941 р.
Тепер інший бік справи. У фондах УНМ зберігаються документи, які дозволяють інакше подивитися на «загально» і «всім» відомі факти.
Перший документ — уривок споминів, який дозволяє уточнити ставлення українських національних організацій і політичних сил до ініціативи галицького генерал-губернатора, бригаденфюрера СС та генерал-майора поліції Отто Вехтера. Саме він у березні 1943 р., за погодженням зі своїм безпосереднім керівником райхсфюрером СС та міністром внутрішніх справ Гайнріхом Гіммлером, виступив із ініціативою створення галицької дивізії Ваффен-СС. Автор споминів (ім’я, на жаль, не збереглося) пише: «Очевидно, підпілля ОУН мусило зайняти становище до цієї справи… В ім’я правди треба сказати, що коли, в колах підпілля, погляди на концепцію були більш-менш однозначні, то щодо справи набору до дивізії такої однозгодної опінїї не було». «Одна група підпільників на чолі з Шухевичем, — указує мемуарист, — заступала думки, щоб наборові не противитись, а навіть щоб значну кількість військовоздатної молоді з кругів підпілля вислати на вишкіл до дивізії. Цієї думки були також військовики, згуртовані в Краєвому Військовому Штабі (КВШ) ОУН Львівського краю». «Рішучими» противниками цієї концепції виступили керівники Головної Команди УПА Клячківський і Ступницький. їх підтримували Краєві Проводи ОУН(с-д) на Волині та Поліссі, а також в т. зв. Трансдністрії (тобто землях на схід від Дністра). Вони «вимагали провести акцію бойкоту набору до дивізії». Нарешті, «тимчасовий Провідник ОУН Максим Рубан (Микола Лебідь) цієї справи сам вирішувати не хотів, почалося узгоджування протилежних становищ…». Після тривалих дискусій «акцію поборювання» дивізії було закінчено».
Далі автор пише про те, що ініціатива створення дивізії виходила безпосередньо від губернатора Вехтера, який у такий спосіб «бажав зміцнити своє становище серед сатрапів IIIРайху». Діяв він за згодою Гіммлера, але проти волі генерал-губернатора Генеральної Губернії Ганса Франка. Більш того, автор споминів наводить твердження західних дослідників, згідно з якими Адольф Гітлер нічого не знав про ініціативу Вехтера та Гіммлера аж до 23 березня 1945 року!