Аеропорт - Сергій Леонідович Лойко

Щасливий Тимур, запустивши руку в свою пушкінську шевелюру, збуджено переглядав, як у нього записалася сцена активного спротиву злу насильством у холі готелю «Москва» в Сімферополі. Напередодні історичного так званого референдуму про незалежність Криму й добровільного входження автономної республіки до складу Росії.

* * *

18 березня 2014 року. Сімферополь. Крим

— Hi, Alexei. By the way thanks so much again for the wonderful images which led the paper yesterday and today, — увічливо почав їхню телефонну розмову головний редактор. Це була третя чи четверта розмова Олексія з головним редактором газети за останні двадцять років і перша — з цим головним редактором. — We’ve been wondering down here what kind of push-and-shove exercise you were pictured involved in the hall of your hotel the other day[84].

— Hi, James. It was nothing. I just prevented a girl, a fellow journalist from falling down[85].

— Oh, that’s what it was then. But I must have seen you also encouraging someone else to fall down on the floor in the video distributed by all the major networks. Am I correct?[86]

— Not quite. I was just protecting a fellow journalist[87].

— I see. Are you sure you don’t want us to evacuate you from Crimea ASAP?[88]

— Absolutely, sir. I am fine[89].

— Ok, then. But could you do me a favor and promise not to engage in that kind of acrobatics while you are on assignment. You know, we don’t feel comfortable with a staff photographer who also works part time as a Chuck Norris[90].

— I promise, sir[91].

— Oh good to hear that. Now between me and you how did you do that? How did you pull this off with an armed bloke twice your size? Just out of curiosity[92].

— It was accidental, sir. I didn’t mean it. And the guy was not armed. And he just stumbled. And… I did some boxing in college in my time[93].

— Some boxing. Good for you. But please keep your secret talents to yourself next time around[94].

— Yes, sir. You bet[95].

— Alright then. Nice talking to you, Alexei. Next time around I will know who to bet on in a street braw[96].

— Nice talking to you, sir. And have a nice day[97].

— You too, boxer…[98]

Результати «референдуму» підрахували за один день. Анексію оформили без жодного пострілу. «Крымнаш, Крымнаш, Крымнаш!» — горланили натовпи на вулицях Сімферополя й Москви.

А по телеку відразу на двох російських федеральних каналах уже показували, ніби під копірку зроблені, репортажі про те, як живеться українським військовим, що присягнули Росії в Криму після анексії.

Ось український військовий, ніяково всміхаючись, приміряє нову зручну форму, що не промокає й не продувається. Поряд лежить стара, пожмакана й потерта.

А ось колишній український підполковник зізнається на камеру, що лише зараз уперше почувається справжнім офіцером, а раніше, в українській армії, лише «придурювався».

Цікаво, чи довірять їм, котрі одного разу вже порушили військову присягу, зброю в новій армії, чи вони так і будуть тепер уже за рублі «придурюватися» далі?

Годують їх тепер безплатно (!) тричі на день смачною їжею зі шведського столу. Один солдат скаржиться, що в українській армії годували (який жах!) один раз на день.

Сказали, що всю стару допотопну техніку відремонтують (!) і відправлять назад Україні (мовляв, нам цей металобрухт не треба), а служитимуть далі з найновішими російськими системами.

У частині вже на повну йде ремонт, якого не було багато років і який раніше українські військові якщо й робили, то власним коштом, аби стеля на голову не впала, наприклад.

«Нічого не нагадує? Десь я вже бачив схожу, тільки чорно-білу кінохроніку», — подумав Олексій і вимкнув телевізор у своєму номері готелю «Москва», у центрі Сімферополя. За вікном вулицею прогуркотіли один за одним два російських бронетранспортери.

Глава XII. Дракон

18 січня 2015 року. Красний Камінь. Аеропорт

— От, значить, ми в місто, у піцерію додзвонилися, замовили пару штук із доставкою… — після першої за день, щойно відбитої атаки розповідає позивний «Панас», на ім’я Сергій, десантник-контрактник, старший сержант тридцяти двох років, ветеран оборони Аеропорту. Воював іще в старому терміналі, коли три його поверхи ще стояли… На четвертому посту, найближчому до пробоїни, звідки лізуть «таргани», на підлозі біля нього навколо газового пальника сидять іще троє солдат і Олексій. Чекають чаю й кави, усі завзято гріють руки на ще гарячих після бою автоматах. Олексієві ж на камері не погріти. Добре, що напередодні ввечері від генератора зарядив батарейки. Сідають швидко. Холодно.

— Дівчина така: «Вам куди доставити?» — продовжує Панас. У широкій, завеликій для нього касці він видається молодшим за свої роки, зовсім хлопчиком. — Я кажу: «В Аеропорт, старий термінал!» Така пауза, значить. Потім каже: «М-м-м-м-м-м… Сумніваюся, що хтось погодиться поїхати…» Я у відповідь: ви не переживайте, ми «артою» прикриємо!!!

Усі, із самим Панасом включно, умирають від сміху. Перша порція окропу підоспіла. Одразу на пару чашок. Ніхто не чекатиме. Усі пускають по колу, один чай і одну каву… Усі, обпікаючись, відсьорбують і те й те. Але спочатку туди кладуть і цукор і згущенку. Солодко — не гірко!

— Мені один кава й один булочка, будь ласка, — далі жартує Панас.

Усі захлинаються від сміху. Ще кілька хвилин тому вони вели такий щільний бій, що здавалося, не вистачить БК. А тепер от сидять, сміються, ніби нічого й не було. Хлопчаки. Обличчя закіптюжені. Через шкіру парою виходить адреналін. Змішується в сірому повітрі з парою, що піднімається з кухлів, і димом від димових, які догоряють на злітці. Їм зараз палець покажи — помруть від сміху.

Сепари накидали димових, потім, як духи, з чорних хмар вилітали. Хтось верещав: «Аллаху акбар!». І падали, як підрізані. У своєму ж диму й виносили ноги, прихопивши поранених і вбитих.

Атаку відбито. Скільки і де їх буде сьогодні? Зараз «артою» накриють. А доки живі, доти сміються. Головна задача живого солдата — поїсти чогось смачного й попити чогось гарячого. «Гуляй, рванина,