Аеропорт - Сергій Леонідович Лойко
Очікуючи відповіді, командир крикнув своїм «вільно, розійтися». І ті розійшлися, усівшись групками на узбіччі та біля воріт футбольного поля неподалік, а тим часом сам командир давав одне за одним інтерв’ю журналістам, які його обступили, з камерами й без.
Вони сиділи на футбольному полі, наче військовополонені з фільму Олексія Германа, — утомлені, приречені, зраджені й кинуті…
Українські солдати, які так і не отримали наказу стріляти по неопізнаних «зелених чоловічках», що брязкали всіма видами зброї та розпоряджалися їхнім аеропортом, а тепер уже і їхніми власними життями.
Росіяни-переможці дивилися з байдужою зневагою на переможених «хохлів» крізь приціли своїх автоматів, кулеметів, гранатометів і снайперських гвинтівок.
Було тихо, сумно і якось надривно, поки один український солдатик не притяг звідкись драний жовтий футбольний м’яч.
Обличчя «полонених» засвітилися. Вони схопилися й почали, перепасовуючи м’яч, ділитися на команди.
Веселий чубатий хлопчак, який приніс м’яч, підбіг якомога ближче до російського кулеметника й гукнув: «Ребята, давайте сыграем, Россия против Украины!».
— Назад! — прогарчав у відповідь кулеметник у масці під масивною каскою, голосом і прикидом схожий на Дарта Вейдера в російському перекладі.
Хлопчина зупинився й навіть зігнувся, наче йому дали піддих, випустив на секунду свою веснянкувату усмішку, але раптом, наче віддихавшись, струснув рудим чубом і знову як міг веселіше крикнув:
— Ну, мы вам, это, техническое засчитаем!
Усі навколо усміхнулися. На секунду хмари над цими масовими похоронами братньої дружби майже розійшлися, і біле сонечко було засвітило одним оком…
— Назад, б…дь! — раптом крикнув російський кулеметник, і всі — російські й українські солдати та офіцери, журналісти з камерами і без, що були навколо, — опинилися на дні їхнього спільного Бабиного Яру, над яким височіла безлика фігура російського солдата-визволителя, що прийшов на українську землю боротися з фашизмом.
Солдат опустив кулемет, відвернувся. Усі вибралися з ями. «Хохли» почали грати у футбол. Журналісти із задоволенням знімали всю цю движуху.
І лише один репортер, що пожив і посивів на війні, який бачив у цьому житті більше війни, ніж її показують у кіно, зараз сидів неподалік на купі старих покришок. Він відвернувся й повільно хитав головою…
Хвилин за п’ятнадцять «маска» повернувся для продовження перемовин. Продовження було коротким.
— Идите на х…й отсюда, пока не начали стрелять[70].
Вони розвернулися, сяк-так вишикувалися в подобу колони й пішли назад указаним маршрутом, не строєм, а понуро, урозбрід, опустивши голови й знамена. Війна в Криму була програна, так і не почавшись.
* * *
10 березня 2014 року. Корінф, Техас. США
Удома, у Техасі, Ксюша відчула різкий ниючий біль під ложечкою, коли складала свою валізу. Вона збиралася поїхати на пару тижнів до Москви: відвідати «рідні могилки», сходити в Большой і в консерваторію, зустрітися з «дівчатами». І знов-таки — до Альоші ближче.
«Може, приїду до нього в Крим або в Київ, — подумала вона й усміхнулася. — Черешень іще нема, але є Планерське й наш улюблений Кара-Даг. І там наче ще не стріляють. І, судячи з новин, не будуть».
Ксенія поглянула в дзеркало. Вона вже звикла до своєї блідості й розуміла, що схудла за останній місяць. Вона не була релігійною фанатичкою, але дотримувалася посту, «для здоров’я». І щороку в цей час вона трохи худла, але зараз якось особливо, подумала вона. Ксюша випросталася — і біль зник так само швидко, як і з’явився.
«Усе гаразд, — заспокоїлася вона. — Просто незграбно нахилилася».
Покінчивши з валізою, вона вийшла в сад, сіла на лавочку біля басейну, викурила сигарету й набрала повідомлення: «Коханий, у мене все добре. Зателефоную тобі з Москви. Люблю, цілую».
У повітрі було спекотно й сухо. Гули жуки. Небо було звично безхмарним. Сонце закотилося за дах їхнього будинку.
«Як же я скучила за дощем, за Москвою, за Альошенькою», — подумала вона. Під ложечкою знову кольнуло — і відпустило.
* * *
15 березня 2014 року. Сімферополь. Крим
Уже о сьомій вечора, коли Олексій давно відзнявся (знімав на вулицях міста російську техніку й патрулі) та відправив фотографії, його почали брати сумніви: чи замовити лайнове їдло в номер, чи самому спуститися в ресторан і спробувати лайнового їдла там.
Спочатку він поговорив телефоном із Ксюшею. Вона вже була в Москві. Обживала заново їхню квартиру на вулиці Правди, у якій він не був уже майже п’ятнадцять років. Ксюша не хотіла її нікому здавати. І портрети її славетних предків проводили нескінченні дні й ночі в товаристві одне одного, поступово покриваючись шарами набридливого московського пилу.
Третій день Ксюша боролася з пилом. Вона збиралася невдовзі приїхати до нього в Київ, бо ж йому все одно туди повертатися. Вона знала, шо в Москву йому їхати було небезпечно. Як знала й те, що це було пов’язане з його недовгим полоном у банди Бараєва, який за цей час устиг перетворитися з міжнародного терориста на путінського сокола на Північному Кавказі.
Але, на щастя, вона не знала, що Бараєв, унаслідок короткого й сповненого драматизму спілкування з її чоловіком, тоді ще простим московським фотографом, утратив двох своїх близьких родичів.
У ці деталі Олексій ні її, ані своє керівництво, та й взагалі нікого не посвячував. Це була маленька таємниця, яка назавжди пов’язала Олексія з Бараєвим і досі чекала свого вирішення.
Олексій, як завжди, заприсягнувся Ксюші у вічному коханні та пообіцяв приїхати до неї в Київ, «як тільки, так зразу».
Потім йому з Києва зателефонувала Ніка. Вони більше мовчали, ніж розмовляли, прислухаючись до дихання одне одного.
— Ти сумуєш за мною? — нарешті вимовила вона.
— Дуже, — обережно, хоча й без паузи, відповів він.
— Приїжджай, — сказала вона тихо і з такою інтонацією, наче це було питання, а не прохання.
— Як тільки, так зразу, — бадьоро відповів він і повідомив, що йому треба йти на прес-конференцію.
Олексій сів на ліжко, подивився на себе в дзеркало на протилежній стіні.
— Боже мій, — сказав він вголос. — Що ж я роблю? Що ж мені робити?
Їсти лайно, а тим паче спускатися в ресторан, йому більше не хотілося.
Телефон знову задзвонив. Це був його старий друг, Тимур Орловський, з приватного російського телеканалу «Сніг». Канал можна за передплатою дивитися в Інтернеті. Разом із радіостанцією «Эхо Москвы» і «Новой газетой» він залишався частиною того потьомкінського села демократії,
