Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький

А щодо культури, якою так похваляємося… Культура народу – це те, чим він живе. А коли народ живе таким бідним життям, що навіть не має туалетного паперу, тобто не забезпечений елементарними побутовими речами, то про яку культуру може йти мова? Гляньмо нарешті на себе не крізь рожеві окуляри самозамилування, щоб побачити голу і не дуже приємну для нас, сьогоднішніх, правду. Відверто скажімо собі: «Ми, на жаль, є не такими, якими хочемо здаватися». З тої тверезості й відвертості може початися наше сходження вгору.

І ще один важливий момент Колись я зайшов у Канаді до синагоги і почув, як казав рабин до єврейських юнаків: ви вже йдете як дорослі люди в самостійне життя, тож запам'ятайте, що чим вищого суспільного щабля ви досягнете в своєму житті, тим будете кращими членами нашої синагоги. Я не міг повірити своїм вухам, бо наші священики навчали мене іншого.

Квіти для Яцика

Заохочувати людей до осягання вищого суспільного й соціального становища в нашій природі не існує. Ніхто – а церква тим більше – не закликає українців націлюватися на найвищі вершини в бізнесі, в науці, в політиці, в спорті, зрештою, в усьому, що становить реальне життя народу і творить його добробут та авторитет у світі, а також його культуру.

Шекспір писав: як не можеш бути доброю річкою, то будь маленьким потічком, але чистим і добрим, як не можеш бути деревом, то будь корчем, але будь добрим корчем. А я – вже від себе – додам: якщо хочеш бути бізнесменом, то будь добрим бізнесменом.

Ми, українці, дуже великі балакуни. Легко про все на світі говорити, підміняючи реальне творення говоренням. Але в одруженого чоловіка, поглинутого тільки розмовами з дружиною, дітей не буде. Істина проста, але за нею стоїть початок загадки появи на світ людського життя.

Кілька разів чув я від Петра Яцика таку притчу.

У чужу країну послали священика.

Живе він там, за його словами, так.

Перший рік: не бачу, не чую, не говорю.

Другий рік: бачу, не чую, не говорю.

Третій рік: бачу, чую, не говорю.

Четвертий: будеш знати, що говорити, будеш знати, чого чужий світ сподівається від тебе…

Гадаю, зміст, закладений у цій філософській притчі, легко надається до розуміння в нашій ситуації.

Лишається тільки зробити правильні висновки, що допоможуть нам стати на висоту розуміння того, чого чужий світ сподівається від нас.

Якщо ми не дамо йому (народові) засобів і способів вчитися на своїй мові – він стане вчитися на чужій і наша народність згине…

Микола Костомаров.

Я не раз казав у Канаді, повторю й тут: українському народові потрібні черевики, хліб, одяг, дороги, книги, а провід дає йому в основному лише гопак, бідну літературу і думає, що будує Україну. Мені болить, мене злить – доки ми будемо такі нереальні?

Петро Яцик.

Щойно він усміхався й оповідав комічні історії, але при зміні теми його обличчя враз суворішає, а в тоні з'являються рішучі ноти.

– Наші великі досягнення в науці? Щось я їх не бачив, а світ про них не чув! Де, скажімо, українські Нобелівські лауреати?!

Він провадить далі, очевидно, відповідаючи своїм опонентам у багатолітній дискусії:

– ?віт нас не знає – і правильно. Бо що ми таке видатне звершили, аби удостоїтися честі його якщо не визнання, то бодай знання про нас? Росіяни хоч імперію велетенську створили, а ми тільки співаємо тужні пісні про свою колишню велич і про те, що запануємо в своїй сторонці… Не запануємо, якщо так і далі житимемо! Бо не «згинуть наші воріженьки», бо «наші воріженьки» – і то найбільші! – в першу чергу ми самі. Ми вигадали про себе прекрасний поетичний міф, ми ним приколисали себе і не хочемо палець об палець ударити, щоб стати справді великою нацією в цьому світі.

Я спершу пориваюся хоч щось заперечити йому на кшталт: «А ми ж уже нарешті державу маємо!», але відразу ж розумію, що наражу ся на іронічний випад: «І дуже сильну державу?!»

Нестримний в ескападах на адресу українського національного характеру, дошкульно-глузливий, коли йдеться про нашу манію величі, послідовно критичний. У поглядах на українську історію, а особливо ж сучасність, Яцик усе ж оптиміст, бо вважає, що в нас є шанс вивищитися в світі, стати тим народом і тією державою, які заслужать авторитет і повагу всіх. Він не боїться стверджувати: «Вірю не просто у відродження, а в месіанство нашого народу!»

Але неодмінна передумова руху по висхідній -тверезий, нещадно самокритичний погляд на себе, скрупульозне дослідження всіх больових точок державного організму і наука, наука, наука (як Наполеон казав: гроші, гроші, гроші). Бо наука теж, за Яциковою класифікацією, є силою чи ту силу породжує.

Наука, освіта, культура – ось що щедро підтримує Яцик-меценат.

З ними він пов'язує сподівання на піднесення нашої ролі в світі й благополуччя в усьому вкраїнському домі.

За його словами, попервах він у Канаді був стриманий на пожертви, бо не мав з чого давати. Жив думкою, що спочатку треба себе матеріально забезпечити, належно розгорнути свою справу, а вже згодом можна подумати над