Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький

– Але ж ми маємо багато адвокатів, лікарів та інших професіоналів. Маємо відносно велику групу освічених людей. 

П. Я. Так. Але, крім Сопінки, назвіть мені хоч одного юриста на його рівні, назвіть одну українську юридичну фірму так, як Гудман і Карр чи Гудман і Гудман. Я працюю з адвокатами кожного дня, і я не знаю жодного. Порівняння з банкетними залями можна легко застосувати й до адвокатів.

Ми маємо людей, я погоджуюся з вами. Але хоч наші юристи мають освіту, вони думають так, як думали їхні діди в Україні. їм тяжко вирватись з нашої схеми думання й стреміти до чогось справді прибуткового, до чогось великомасштабного.

– Чому ж ви приписуєте ваш фінансовий успіх?

П. Я. Українці, всі українці думають, щоб заробити гроші. Вони хочуть здобути гроші й покласти у банк чи в кредитівку. Але гроші треба вживати. Я завжди думав про те, як розбудувати підприємство. Трудове життя особи триває 25 років. А заінкорпороване підприємство може існувати принаймні 100 років. Тож я завжди намагався розбудувати підприємство -щось тривале.

Бажання збудувати підприємство допомогло мені відірватись від українського способу мислення лише робити гроші. Я поєднав капіталовкладення з будівництвом. Ця комбінація капіталовкладів і виробництва елімінує посередника й приносить мені більший зиск.

Але знову, треба вперед стати знавцем своєї ділянки й практично застосовувати знання в щоденній роботі. Звичайно, в багатьох відношеннях моє знання обмежене, але я певний, що я добре знаю свій бізнес, своє діло.

Навіть говорячи про технологію успіху в бізнесі, Петро Яцик звертає увагу на те з українського національного характеру, що часто може стати гальмом для здобуття перспективи виходу на широкий оперативний простір. Здебільшого то боязнь перед ризиком.

«Від миті появи на світ кожна істота вже засуджена на смерть. Але якщо нам постійно думати про смерть, постійно боятися її, то, звичайно ж, нічого не треба робити. Але нам дано шанс життя, ризик життя – отже, живімо, діймо. Пам'ятаймо, що кожен із нас – лише мікроскопічна крихітка матерії. Смерть одного з нас – це  ще не смерть усього людства. Ризикуймо, бо ж саме життя кожного – то вже ризик», – кілька разів повторював він у наших розмовах. Очевидно, Яцик не раз передумував цю тему.

Як відомо, наші вади – то часто продовження наших достоїнств. Дехто, обережний і поміркований, міцно стоїть на землі й не допустить жодного прорахунку в справах невеликого масштабу, безпомильно вишукає в них дорогоцінний зиск. І тут же зупиниться, аби не втратити здобуте: краще синиця в руці, аніж журавель у небі. В тих словах чітко відзначено одну з прикметних рис національного характеру. Високої мети не досягнуто, але здобуто кілька центів, що й видається людині більшою вартістю, бо «це вже є, це – моє». І саме те відчуття заважає їй зухвало замахнутися на щось масштабніше. А мільйони дають тільки вкладені в справу мільйони. Часом чужі. Яцикові масштаби найкраще те потверджують.

А ще гірше те, що українці просто неохоче йдуть у бізнес (якщо ж і йдуть, то – в щось дріб'язкове, мікромасштабне). Та нехіть, на його думку, спричинена небажанням жити в умовах постійної напруги розуму й відчувати зусюди важкий прес конкуренції. Одне слово, вони бояться мати сміливу, справді атакуючу позицію в житті, зрештою, самі того не підозрюючи, просто ховаються від нього. Те, без чого, здається, вже навіть не можна існувати, виявляється для багатьох інших неможливими умовами для існування. Хочеться тихого спокою, комфорту душі, затишку. («Моя хата скраю – нічого не знаю» – чи не так?)

«Але ж спокій – це смерть, – заперечує він їм. -Спокій – це гниття. Справжнє життя – то боротьба за життя. Оживаймо ж!»

ПЕТРО ЯЦИК:

Наші люди шукають у житті, де легше й чистіше чи комфортніше приміщення для роботи. А італійці, наприклад, про таке не думали, таких зручностей для себе не шукали, а шукали, де і як можна більше заробити, – і як результат сьогодні контролюють велику частку всього промислового будівництва. Вони ставлять перед собою конкретну мету – і досягають її.

Він ще застав Івана Гончара

Я хочу запитати в своїх земляків, які приїхали сюди, скажімо, у двадцяті роки: якщо скласти весь їхній капітал докупи, то чи дорівняється він капіталові лише однієї сім'ї Браухманів? Нагадаю, що у Браухманів він складає понад сотню мільярдів канадських доларів. Ще додам подробицю: засновник усього того приїхав сюди з Румунії і в двадцяті роки разом з синами горілкою торгував. Прошу не казати, що наш брат не робив те ж саме!

Може, ми й кращі за них, бо краще співаємо й краще танцюємо, але незаперечно, що ми – бідні. А бідність не може дати широкого оперативного простору для різних наших ініціатив – од політики й аж до культури й науки. Я вже не кажу, що в бідних і психологія дещо інша, подекуди трохи деформована цією соціальною особливістю.

Під час мого перебування в нього Яцик читав монографію Рональда Ріса «Нова і гола земля», де говорилося про побут і вживання в нову реальність переселенців до Канади. Про українців автор пише, що  вони надзвичайно прив'язані до певних умов життя й  консервативні в звичках, а також переконані: все, що роблять, роблять найкраще. І саме це перешкоджає їм приймати поради інших, учитися в інших. Наприклад, перші поселенці з нашої землі тривалий час уперто будували житла за зразками, вивезеними з рідних країв: ліплянки з глиняними долівками й солом'яними стріхами. І дуже тяжко доходили розуміння, що англійська архітектура – і простіша для будівництва, і зручніша для життя, і, зрештою, довговічніша. До того ж на хату з солом'яною стріхою було неможливо виклопотати страхову гарантію – факт теж вельми важливий для практичного життя будь-де.