Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий

прагнули здобути «життєвий простір» – звільнити цю територію від місцевого населення для німецьких колоністів. Гестапо заарештувало провід бандерівської фракції й вимагало відкликати декларацію. Бандера відмовився й більшу частину війни провів у німецькому концтаборі Заксенгаузен. Два його брати загинули в Освенцимі. «…Коли Бандера побачив, що німці і не думають виконувати обіцянку створити незалежну Україну, він повернув свої загони проти них, – згадував Хрущов, – але при цьому не перестав ненавидіти Радянський Союз. Під кінець війни він воював і проти нас, і проти німців»[4].

Після звільнення із Заксенгаузена Бандера втік до Австрії. Збройну боротьбу очолювали інші люди, які іноді жодною мірою не стосувалися далекого лідера, але ім’я Бандери лишилося символом підпілля. Хрущов згадував: «Пізніше ми стикнулися з Бандерою, і він завдав нам дуже багато неприємностей. Ми втратили тисячі людей уже після війни, коли розгорнулася запекла збройна боротьба українських націоналістів проти радянської влади». Станом на 1944 рік, коли Бандера сидів у таборі, українські націоналісти мали стотисячну Українську повстанську армію, але радянська влада продовжувала називати цих вояків бандерівцями. І добрі, і неприглядні сторони руху опору асоціювалися з Бандерою – і самопожертва молодих людей в ім’я незалежної України, і етнічні чистки поляків у Західній Україні, і участь окремих осіб у Голокості, і жорстокі вбивства радянських колаборантів, як-от Ярослава Галана[5].

Радянська влада кинула на боротьбу з повстанцями десятки тисяч солдат регулярної армії, спеціальні загони НКВД і місцеву міліцію. За офіційними повідомленнями, у 1944–1946 роках було вбито понад 100 000 «бандитів», близько 250 000 осіб заарештовано. Із Західної України до Сибіру і Казахстану депортували кількасот тисяч людей. Командування Української повстанської армії, яка зменшилася до 5000 бійців, переключилося на тактику дрібних нападів на радянські установи й військові застави та індивідуальний терор проти представників влади і місцевих «колаборантів». Повстанці розуміли, що у відкритому бою шансів немає. Вони хотіли вижити й сподівалися, що незалежна українська держава виникне в ході нової світової війни, цього разу між Сполученими Штатами і Радянським Союзом.

Поступово операції проти повстанців і терор проти місцевого населення давали результат. Станом на 1948 рік рух опору ослаб настільки, що радянська влада взялася до колективізації сільського господарства – це був головний елемент соціалістичних перетворень. Радянська агентура проникала в повстанські загони і прагнула вийти на канали зв’язку між місцевими боївками й націоналістичною еміграцією в Мюнхені, столиці американської окупаційної зони. Однак радянські спецслужби досі не могли ні дотягнутися до командування УПА, ні запобігти убивствам прихильників режиму, як-от Ярослава Галана[6].

Хрущов був знайомий з Галаном особисто. У 1946 році Галан працював кореспондентом від української преси на Нюрнберзькому трибуналі і вимагав видати Степана Бандеру з американської окупаційної зони. Повернувшись додому, він писав полум’яні памфлети проти українських націоналістів. Галан також нападався на Українську греко-католицьку церкву. Радянська влада заарештувала була її ієрархів, а священиків змусили перейти в юрисдикцію Російської православної церкви – все це було елементом боротьби з іноземними політичними, релігійними й культурними впливами на підрадянських територіях. Чимало вірян греко-католиків пішло в підпілля. Нападки Галана на церкву не лишилися не поміченими у Ватикані – у липні 1949 року папа Пій ХІІ відлучив його від церкви. Галан відповів новим памфлетом, написавши «Я плюю на папу». Можливо, саме цим він і підписав собі смертний вирок: повстанці зазвичай були греко-католиками і не схильні були терпіти наруги над переслідуваною церквою[7].

Про смерть Галана негайно доповіли Хрущову, він зі свого боку проінформував про львівські події Сталіна. Старому диктатору, який жив у параноїдальній атмосфері підозр, це явно не сподобалося. З цього вбивства випливав висновок, що через п’ять років після завоювання Західної України, через чотири роки по тому, як над рейхстагом у Берліні замайорів червоний прапор, радянська супердержава не може впоратися з купкою повстанців. І то не десь на далеких окраїнах комуністичного світу, а в європейській частині країни, під самим західним кордоном СРСР. Сталін розпорядився надіслати до України найкращих спеціалістів по боротьбі з підпіллям. Їх поінформували, що товариш Сталін дуже не задоволений роботою органів у Західній Україні, наказали знайти убивць Галана і на корені знищити все, що лишилося від руху опору[8].

Хрущов розумів, що Кремль пильно стежить за ситуацією в республіці. Ось чому він особисто приїхав у Львів перевірити хід слідства і привіз із собою цілу команду людей, які мали простежити за роботою місцевих кадрів: міністра внутрішніх справ, секретарів ЦК КП(б)У, навіть першого секретаря ЛКСМУ. Хрущов вимагав від підлеглих зробити Львів твердинею радянської влади. За деякими даними, він був готовий на дуже радикальні заходи, аби лиш позбавити підпілля соціальної бази: відправляти молодих людей працювати і вчитися на Донбас, а то й запровадити в регіоні систему окремих внутрішніх паспортів, що перетворило б Галичину на величезну в’язницю поза сферою радянського законодавства. Хрущов неохоче відмовився від цих планів – надто багато ризиків. Один із радників у цій справі вважав, що подібні заходи тільки підштовхнули б українську молодь іти в ліси до повстанців[9].

Після дзвінка з Кремля Хрущов відклав усі справи і вилетів до Москви. «Я не знав, у якому статусі повернуся в Україну і чи повернуся взагалі», – згадуватиме він. Поїздка виявилася доленосною: його не заарештували, не винесли догану, а підвищили. Сталін хотів, щоб Хрущов був під рукою в Москві, і призначив його боротися з внутрішніми ворогами у московській міській парторганізації. Генсек вичищав із партії справжніх і уявних прихильників так званої «ленінградської групи» – вона нібито збиралася утворити окрему російську комуністичну партію, що гіпотетично кидало виклик загальносоюзній ВКП(б) і владі Сталіна. Хрущов, давній керівник Української РСР, здавався природним союзником у боротьбі з російським партикуляризмом, який підривав імперію.

У Хрущова відлягло на серці. «Я, звісно, подякував за довіру. Сказав, що охоче приїду в Москву, бо був задоволений своєю попередньою роботою у столиці», – згадуватиме він. Хрущов повернувся до України закінчити справи і мав переїхати в Москву перед пишним святкуванням сімдесятиліття Сталіна 21 грудня 1949 року. На святковому обіді Сталін посадив Хрущова обіч себе, по іншу руку генсека сидів Мао Цзедун.

Так почався шлях Хрущова на вершину радянської ієрархії. Але він ніколи не забув страху від несподіваного виклику в Москву і всіх тих проблем, які створювало йому на посаді першого секретаря республіки українське підпілля й людина, яка уособлювала спротив, – Степан Бандера[10].

2. Суперубивця

Провівши Хрущова до Москви, його колишні підлеглі в Україні продовжили полювання на лідерів руху опору. Багато кому довелося провести в Західній Україні чимало