Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий

Фото інсценізації вбивства Бандери з архіву Мюнхенської кримінальної поліції. Вересень, 1962 р.

(Московські вбивці Бандери перед судом: збірка матеріалів / за ред. Данила Чайковського. – Мюнхен, 1965.– 695 с., збірка фотографій після с. 695)

Удосконалений отруйний пістолет, яким Сташинський вбив Степана Бандеру. Замість одного зарядженого циліндра він мав два, щоб вбити не тільки Бандеру, а й охоронця, якщо той трапиться поруч. Сташинський натиснув на два спускові гачки водночас. Залишки цианіду в легенях Бандери дозволили лікарям припустити, що ця смерть, на відміну від смерті Ребета, не була природною

Фото з архіву Мюнхенської кримінальної поліції. Вересень, 1962 р.

(Московські вбивці Бандери перед судом: збірка матеріалів / за ред. Данила Чайковського. – Мюнхен, 1965.– 695 с., збірка фотографій після с. 695).

Степан Бандера у труні. Його смерть і похорон 20 жовтня 1959 р., всупереч розарахункам Кремля, не спричинили нових розколів в ОУН, зміцнивши натомість солідарність між різними групами еміграції

(Фото / Центр досліджень визвольного руху. – Режим доступу до ресурсу: http://www.cdvr.org.ua/taxonomy/term/31/0?page=4)

Фото весілля Сташинського та Інґе Поль. Східний Берлін, квітень 1960 р. За вбивство Бандери Сташинського було нагороджено орденом Бойового червоного прапора, але головне – він переконав голову КДБ Олександра Шелєпіна дозволити йому одружитися з громадянкою Східної Німеччини, Інґе Поль, яка невдовзі переконає Сташинського втекти на Захід. Подружжя перетнуло кордон між Східним і Західним Берліном ввечері 12 серпня 1961 р., усьго за кілька годин перед початком будівництва Берлінської стіни

(Richard Deacon and Nigel West. Spy! Six Stories of Modern Espionage. London, 1980, с. 125 р.)

На допитах у західно-німецькій поліції Сташинський розповів про обставини скоєних ним злочинів. Він назвав імена офіцерів КДБ з якими він був на зв’язку, зокрема свого куратора з Карлсгорсту Олексія Деймона (на фото), якого він знав як Сергія Деймона. У листопаді 1959 р. за успішне здійснення «особливо важливого завдання» підполковник Деймон був достроково представлений до звання полковника

(Фото з особистої справи Олексія Деймона / Архів Служби безпеки України, ф. 12, спр. 17587)

Наступник Деймона у Карлсгорсті підполковник Олександр Святогоров був відповідальний за Сташинського під час втечі останнього із Східного Берліна в серпні 1961 р. Разом з іншими офіцерами КДБ Святогорова відкликали до Москви, заарештували і після кількох місяців у слідчому ізоляторі Луб’янки й понизили у званні й звільнили з КГБ

(Фото з архіву Служби безпеки України)

Частина перша. Таємний агент

1. Викликає Кремль

Микита Хрущов, вайлуватий, але дивовижно енергійний майбутній керівник Радянського Союзу, якраз виступав перед викладачами і студентами львівських вишів, коли на трибуну передали записку з проханням негайно зателефонувати до Москви. На календарі було 1 грудня 1949 року.

Львів був на особливому рахунку у Москві. До Другої світової війни місто належало Польщі, але 1939-го після пакту Молотова – Ріббентропа увійшло до складу СРСР. Радянсько-німецька дружба протривала недовго – вже в червні 1941-го Західну Україну окупували німці, але в липні 1944-го радянська влада повернулася. Відтоді вона активно утверджувалася в регіоні й переконувала місцеве населення прийняти переваги соціалізму, що було непросто, адже українці продовжували боротьбу за власну державу. За кілька тижнів до виступу Хрущова українське націоналістичне підпілля ліквідувало письменника-комуніста Ярослава Галана, чільного пропагандиста нового режиму. Хрущов поставив справу на особистий контроль і приїхав у Львів ознайомитися з ходом слідства. Один із убивць виявився студентом, і Хрущов вирішив виступити перед освітянами і партактивом з доповіддю про небезпеки націоналізму.

Прохання подзвонити в Москву заскочило Хрущова зненацька. Він закінчив промову, закликав студентів рішуче боротися з націоналізмом і антирадянським підпіллям, вийшов із зали і зателефонував у Москву. Хрущова з’єднали Георгієм Маленковим, підручним Сталіна, який відповідав у ЦК за кадрову політику. Маленков велів йому повертатися в Москву.

– Наскільки терміново? – спитав Хрущов.

– Як тільки зможеш. Прилітай завтра, – відповів Маленков[2].

Хрущов гадав, який же сюрприз чекає на нього цього разу. Три роки тому Сталін начебто у покарання за те, що Хрущов просив у Москви допомоги під час голоду 1946–1947 років, перевів його з посади першого секретаря ЦК компартії України на менш впливову посаду голови Ради міністрів УРСР. Про те, щоб допомогти голодним людям, зменшивши план хлібозаготівель, і мови не було. Прохання Хрущова Сталіна дратували, і він замінив його на Лазаря Кагановича, одного з організаторів голоду 1932–1933 років, від якого в Україні померло до 4 мільйонів осіб. Хрущов зрозумів лінію партію, повернувся у стрій і без жалю вичавлював із виснаженого селянства план хлібозаготівель. Унаслідок повоєнного голоду померло до мільйона людей. У кінці 1947 року Сталін повернув Хрущова на посаду першого секретаря[3].

Але чого Сталін хотів цього разу? Невже виклик у Москву пов’язаний з убивством Галана і неспроможністю Хрущова придушити українське підпілля? Українських партизан зазвичай називали «бандерівцями» – за іменем Степана Бандери провідника найрадикальнішого крила Організації українських націоналістів. Судячи зі спогадів Хрущова, він уперше почув про Бандеру 1939 року, коли Західна Україна увійшла до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки, якою він керував. Бандера відбував пожиттєве ув’язнення за участь у вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі 1934 року. Після нападу Німеччини і СРСР на Польщу йому вдалося вийти на волю і не потрапити до рук чекістів. «Тоді його дії нам імпонували, – згадуватиме Хрущов, – він виступив проти міністра внутрішніх справ у реакційній польській державі. […] Але ці акції були здійснені групами, які не були друзями Радянського Союзу, а були його противниками, націоналістами, які ненавиділи радянський лад, тож нам слід було це врахувати».

Коли Сталін домовився з Гітлером про розподіл сфер впливу у Східній Європі і забрав собі Західну Україну і Західну Білорусію, а потім прибалтійські країни, Буковину і Бессарабію, у старому керівництві ОУН стався розкол, і фракція Бандери зробила ставку на Німеччину. Сподівання бандерівців на швидкоплинну німецько-радянську війну здійснилися з неймовірною швидкістю. 22 червня 1941 року німецька армія перейшла радянський кордон і почала стрімкий наступ на схід – Червона армія відступила із Західної України. 30 червня 1941 року, через тиждень після нападу німців на колишніх союзників, бандерівці проголосили незалежну українську державу.

Однак незалежна Україна в плани німців не входила: вони