Сміх. Біологія, психіка, культура - Ерік Смаджа

• Висміювати, давати привід для сміху: збурювати насмішку.

• Сміятися з/над: глузувати, брати на кпини, жартувати. «Мадам де Кеткен — тлуста; хочете з того посміятися? То смійтеся» (Севіньє, 370).

• Сміятися в очі: кепкувати з когось прямо в обличчя.

• Сміятися в бороду, у вуса: відчути лукаве задоволення, яке приховують.

• Сміятися силувано, удавано, вимушено, вимучено: говорять про особу, яка не сміється щиро, а приховує під силуваним сміхом невдоволення, злість, прикрість, сміється зі спонуки. «Я затаїв од нього правду й, посміхаючись крізь зуби, сказав, що ця пригода мені до душі» (Лесаж, «Ґюзон Д’Альф», V).

• «Добре сміється той, хто сміється останній»: примовка про когось, хто тішить себе надіями на успіх у справі, в якій намагаються взяти над ним гору.

Отже, сміх може свідчити про безліч тенденцій (доброзичливість, самодостатність, ворожість, насмішка), та, ймовірно, він насамперед виражає деяку амбівалентність.

Чимало філософів і літераторів сформулювали свої рефлексії на тему сміху та смішного. Деякі з них розвинули їх і структурували у вигляді теорій.

Отож ми розглянемо їхні ідеї, відтак наприкінці подорожі філософськими смислами підсумуємо основні концепції, що стали класичними.

Звичайно, ми усвідомлюємо й добре розуміємо небезпеки, коли ті чи ті ідеї відривають від загального викладу. Втім, зазначимо, що всі судження різних авторів і епох мають бути перенесені насамперед до їхнього історично зумовленого соціокультурного контексту, що породжував доволі своєрідну систему уявлень і цінностей, але заразом кожен видатний мислитель формував свою концептуальну систему, до якої інтегрувалися погляди на сміх і смішне.

1. Античні автори

А. Два давньогрецькі автори: Платон і Аристотель.

а) Платон. — По суті, Платон через слова Сократа викладає своє бачення сміху та смішного в діалозі «Філеб» (фрагмент про змішані задоволення).

Насамперед, сміх є задоволенням. Однак таке задоволення може змішуватися зі стражданням за різних обставин, серед яких, скажімо, щось сміховинне, насмішка.

Так, насмішкуватий сміх, глузування ґрунтується на заздрості. Заздрість — то є «страждання душі», й «заздрісник», як стверджує Платон, відверто радіє нещастям ближнього.

Але в чому тут полягає природа смішного і якими є нещастя іншого, що викликають радість?

Смішне стає злом, коли ґрунтується на незнанні, хибній гадці, а отже, ілюзії, яку виказує слабкий і нездатний постоя­ти за себе суб’єкт (бо сильний невіглас — радше не смішний, а страшний), і то у трьох царинах — щодо власності, тіла й духу. Він уявляє себе багатим, гарним і мудрим, але насправді ми бачимо його бідним, почварним і дурним.

«Звідси ти можеш бачити, яка природа смішного, — пише Платон. — Загалом, це порок, що дістає свою назву від особливої якості; усім порокам у цілому властива якість, що протилежна тому, що виголошує напис у Дельфах (“Пізнай самого себе”)».

Крім того, розділивши два види сміху, пов’язаних із насмішкою, він встановлює підвид, що спирається на моральне судження. Бо, як виявляється, сміховинне, якщо воно помічене у ворога, є цілком прийнятним, легітимним і доброчесним.

Тоді чи можемо ми говорити у цьому випадку про сміх чистого задоволення, адже він вважає, що насмішка поєднує задоволення та заздрість, а отже, страждання?

Натомість смішне, зауважене у наших друзів, спричиняє поганий і несправедливий, неприйнятний сміх, бо він змішує задоволення і страждання.

У «Державі»[5] Платон засуджує сильний сміх, що спричиняє різку зміну настроїв, не схвалює сміху «охоронців держави» (суддів і керівників), як і непогамовний і всеблаженний сміх богів, змальований Гомером.

Справді, сміх — це одна з «гримас потворності», він недоречний, непристойний, руйнівний і небезпечний, адже призводить до втрати самовладання суб’єктом під впливом цього конвульсивного феномена. Тож він негідний людей відповідальних, благородних і вільних.

«Отже, не можна допускати, щоб хто-небудь показував, як сміх опановує достойних людей, а поготів богів… Очевидно, ми не погодимось і на такі слова Гомера про богів: сміхом лунким почали всеблаженні боги реготати, дивлячись, як покоями Гефест метушився кульгавий»[6].

Отож у Платона сміх — це задоволення, що виникає від сприйняття смішного в іншому. Тоді це глузливий сміх, цілком прийнятний щодо ворога, але несправедливий щодо наших друзів. Утім, він — потворний, непристойний, небезпечний, якщо збаламучує соціальні заведення або ж перешкоджає ідеалові самовладдя, міри та гармонії вільних людей поліса. Такий сміх не гідний керманичів і достойників міста і радше пасує потворності та плазуванню блазнів, божевільних, злостивців і рабів.

б) Аристотель. — У «Поетиці» Аристотель[7] відразу розташовує смішне і комічне в негативному вимірі заниження та знецінення — вимірі «гидких, незугарних почвар», низьких і нікчемних речей чи то тілесного, розумового, морального, емоційного, чи соціального порядку.

Справді, поліс Аристотеля і Платона керується, за словами історика Мориса Олендера[8], ідеалом «краси доброчесності та ладу зовнішньої благопристойності, моделюючи правила ґречності й формуючи спільну чутливість».

Краса доброчесності охоплює корисність, функціональність, порядок, гармонію тілесних форм, жести, слова, а також гармонію ідей, самовладдя в усьому, правильну міру, пристойність, а отже, стриманість і цноту.

Саме до таких цінностей прагнуть вільні люди поліса.

З іншого боку, надмір, безладдя, неадекватність, відсутність самоконтролю, розбещена поведінка, нахабство, розлад і дисгармонія, незалежно від її форми, порушують норми та правила пристойності. Вони характеризують мужлаїв, селян, кріпаків, рабів, блазнів, божевільних, злих, дітей, навіть старих у деяких аспектах.

Ті належать до регістру «потворності», яка становить небезпеку для порядку і гармонійного життя поліса.

Втім, Аристотель уточнює, що ці сміховинні