Люди в гніздах - Олег Коцарев

На годинника чи на телефон я не подивився, та був переконаний, що вже близько півночі. Дивно, чому співробітниця затрималася так пізно і впустила якихось гостей. Я спробував їй пояснити, що, вочевидь, це якесь непорозуміння. Гості, швидше за все, — до латиського поета, який живе на цьому ж поверсі — в нього саме вчора був виступ у місцевій бібліотеці з прозорими стінами, ось там він, напевно, когось і запросив. Або його прихильники не стали чекати таких дрібниць, як запрошення. А я що, я тут взагалі нікого не знаю, крім самих мешканців будинку. Однак вона наполягала: гості до мене. Та додала, що, як їй здається, це мої земляки.

Ще цікавіше! Зустріч із місцевою українською діаспорою посеред ночі? Розмови про війну та політичні обставини на батьківщині, розпитування про Харків («мій чоловік теж із Херсона!»), народні пісні, горілка «Хортиця», що продається в супермаркеті дорогою на автовокзал? Чи навпаки — любителі літератури, нічні читання поезії, взаємні інтерв’ю? Кінець кінцем я таки пішов сходами вниз, а жінка, яка мене розбудила, десь розчинилася.

На вході до вітальні сидів тутешній величезний кіт і з пересторогою дивився в залу. А там — горіли свічки, побренькувало піаніно та хаотично перемовлялася ціла купа людей. Перемовлялася справді переважно українською. Тому мені не лишалося нічого іншого, як увійти всередину та привітатися.

— Добрий вечір!

— О! А от і він!

Це той випадок, коли герої пригодницьких романів щипають себе — забув, за що: за ніс? за руку? за вухо? за стегно? — щоб перевірити, чи не сплять вони, а ви вже знаєте: ні, не сплять. Справа в тому, що у вітальні зібралися ще незвичайніші особи, ніж я очікував. Досить сказати, що з темної частини залу висунулася моя бабуся Валерія з очима, підкресленими мейкапом гніву, та ткнула в моєму напрямку пальцем:

— Паскудо! Мало того, що дістав мого щоденника й нишпорив, так ще й до своєї ідіотської книжки запхав його!

— Ба, — я на диво швидко адаптувався до нової реальності і навіть зміг говорити, хоча кров активно грала на барабанах, — але ж я не став цитувати, наприклад, ті сторінки, де ти писала про…

— Замовкни!

— Валічко, він як був малим шкодником, так і лишився, я ж пам’ятаю, — махнув на мене рукою її чоловік, дід Женя, а тоді уважніше подивився на дружину й уточнив. — І що в тому щоденнику таке страшне було?

Вона спопелила його поглядом.

— Хто тебе оце писати просив? Чорті-шо! Про ті гроші, про самогон, тьху! — це вже дід Віктор. Він сидів за столом і їв з виделки свого улюбленого оселедця. — Але заходь уже, як прийшов. Ми тут усією бригадою, бач, зібрались, і оселедець хороший, прибалтійський.

Не зовсім гнучкими ногами я підійшов до столу та сів на важкого дерев’яного стільця. Мої ожилі родичі продовжували шпетити то мене, то мою майбутню, ще не зовсім дописану книжку. Олексій Іванович Крамаренко, який грав у карти з Іґнацієм Ґловою та Петром Устименком, мимохідь щось кинув про брак психологічного реалізму. Його син Олег задумано відзначив, що до моєї прози йому загалом байдуже, а от вірші справді лякають. Сифілітик Абакумов-старший казав, що те, як я його зобразив, було б гідним вогнепального покарання — і в порядку ілюстрації потрусив пістолетом, як градусником, коли на ньому збивають температуру. Решта людей невиразно гомоніли про своє, не дуже на мене зважаючи й ефектно ховаючись у тінях, створених свічковим полум’ям. Інколи на мене кидала важкий погляд Надія Полікарпівна — як уродженка Риги, вона намагалася читати збірку латиських верлібрів. Прабабуся Приня очікувано поставилася до мене найприхильніше.

— А про мене вин нічого поганого не написав! — похвалилася вона.

Це викликало збурення, та Приня зупинила незадоволених.

— Та ви не бійтеся. Бо я знаю, хто йому за вас усіх одімстить!

Тут я напружився ще більше, вся ця гоголівщина почала здаватися дедалі менш безпечною. Прабабуся підійшла, поклала мені на плече руку, а потім показала розкритого медальйона. З нього дивилась іронічно всміхнена зовсім малесенька дитина з темно-золотистим волоссям і величезними каро-зеленими очима.

— Диви, яка!

— Хто це? — запитав я.

— Одна дівчинка, — хитро примружилася прабабуся. Потім вона показала медальйон публіці. — Ось вона йому відіграється, хай буде здорова! Наша дівка, на Маланку прийде…

Принька прошепотіла щось над фотографією та відійшла вбік.

Тимчасом Олексій Іванович закінчив партію, надпив келиха, почав здавати карти наново й звернувся до мене:

— Я, Олежику, так бачу, ти вже з німцями подружився, на німецькі фестивалі їздиш? Це добре! Може, моїм шляхом підеш? — і гучно засміявся.

— Якщо зі своїми писульками ще раніше не дійдеш до цугундера, — похмуро уточнив неідентифікований родич у підозрілій радянській військовій формі.

У чоловікові, що уважно дивився на латвійське яблуко, я впізнав Романича. Він посміхнувся та сказав мені:

— Ну ти їм і врізав усім, моя школа! Хоча я не читав, мені он Шура читала — і як же ж гарно ти— тссс! — про її однокласницю написав. Солоденька була, як медуниця!

— Він дума, що я його не чую, — зітхнула баба Шура, — ай, Бог із вами, тату, помовчіть уже краще. Слухай, Олежику, давай я тебе нарешті підстрижу нормально, в мене й машинка є, бо що ж ти в такому волоссі, ще й між чужих людей?

— Почекайте! — раптом озвалась із-за піаніно інша прабабуся, Марія Леонідівна. — Ми ж насправді думали ще й допомогти йому, напоумити якось!

Її батько, ревнивець Леонід Устименко, лише пхикнув у свої вуса. А ось Олег досить ентузіастично підтримав свою матір.

— Отож! Тим паче, що в них війна зараз, усе складно.

— У нас, — уточнив бургомістр.

— У вас, — незадоволено додав Устименко.

— Знову війна, — зітхнула Валерія, а Приня лише похитала головою.

— У вас війна! Ти щось собі думаєш? — запитав Олег Крамаренко.

— Я в курсі, —