Люди в гніздах - Олег Коцарев

Малий Сашко прийшов зі школи й дражниться: «Трактор в полі дир-дир-дир, ми за працю, ми за мир!». Тичина в Тітчині — це вже теж вірш.

Шура з горілкою, яка наливає та каже: «Це гадость».

Грамофон.

«Катюша».

«На сопках Манчжурії». Віктор з Вороною починають танцювати вальс. Радісно цуплять одне одного, закручуються ще більше, ніж усе до того, і нарешті падають так само вдвох на підлогу. Всі сміються, а найбільше — малий Сашко.

Поля — і серце остаточно відпочине! Полями, ніби горбик пиріжка, блукає вузькоколійна залізниця-«кукушка». Невеличкий поїздець везе торф із болота на цукровий завод під покровительством чоловіка з наганом і коротким гострим носом у брезентовому плащі. Саме болото з колишнім однойменним табірним пунктом для польських полонених, з місцем, де потонули заведені туди місцевими німці, швидко лишається позаду, колія минає кілька лісосмуг із калюжами, що, певно, були святими ще за язичницьких часів, село Кружок, ззаду тане обскубана дзвіниця, з правого боку проходять Бояро-Лежачі, далі республіканський кордон, тунель під «справжньою», широкою залізницею. Перед Тітчином ліворуч вигулькують Монаші верби з рештками млина і, нарешті, міст Тереховича. Він теж колишній і трохи надломлений, він, як і все — рештки, живий музей автоматичного сучасного мистецтва.

У селищі чоловік із гострим носом зайде до двоюрідного брата, Віктора, з’їсть оселедця в цибулястих перстенях і покаже племіннику нагана. Черговий день спустився вниз пивною порцією, трохи подражнивши бульбашками. Але що ви, бульбашки, нічого такого сьогодні вже не станеться! Іншим разом він приїде на велосипеді, ще іншим на коні.

Поля, якими йде в нікуди Еркюль Пуаро. Поля, в яких лягають помирати герої Тодося Осьмачки. Поля, де добре видихнути. І справді, де ж померти, як не тут? Головне, щоб не відволікали комашки й пташки, як у тому вірші:

Тому похилий уже чоловік з гострим носом зайшов у поля взимку та кружляв, поки не зустрівся з польовим духом і його почтом — невеликою хуртовиною. А тоді ліг.

Усі вони якось розчинились, і вузькоколійка теж. Тільки де-не-де стовпики натякають на неї або, може, окремі рейки сховалися в калюжах і їх обслуговують незворушні жаби, або ще забитий плитами тунелик під широкою залізницею, котра вже, до речі, теж не працює: з початком нової війни її перегородили колючим дротом, а колії вже давно були іржавими. Під соснами за насипом вистигають сунички — м’які камінці для перстеників. У полі лежать їжак і заєць, мов коханці, вбиті поборниками моралі й традиції. У полі дзвенять квіти коров’яку. Над полем з нудьги складає іспит із геометрії сокіл чи боривітер, в очікуванні на вечір, коли стане темно й почне зрадницьки фосфоритися сеча гризунів, дріб’язкових, проте надійних об’єктів полювання.

 Велика Британія, м. Лондон

[1950-ті]

Через політичний недогляд — ба, будьмо відверті, через ідеологічну неграмотність — радянська наукова делегація прибула до міста Лондона для участі в конференції не коли-небудь, а в передріздвяні дні й мусила споглядати карнавал релігійного дурману впереміш з карнавалом споживацької зажерливості багатіїв-експлуататорів, ризикуючи цими міазмами надихатися. Представники передової радянської науки збирались у холі готелю, щоб рушити на пленарне засідання, затримувався в своєму номері тільки хімік Юрій Палійчук. Як завжди. Неспокійна душа, зрілий чоловік, він ніяк не міг змиритися з тим, що його піджак здається зламаним навпіл. Я — человек эпохи Москвошвея. Смотрите, как на мне топорщится пиджак. Поправляв і так, і сяк. Нарешті накинув плаща, замкнув номер і швидко побіг сходами донизу.

— Юрій Васильович поспішають так, ніби вони кудись запізнюються, — прокоментувала його довгоочікувану появу колега з Київського університету. І поглянула на годинника.

Над Лондоном розлягався вечір, скрізь спалахували рекламні вогники, вітрини, ялинки та інше різдвяне причандалля. Усе натякало на можливість дива, й цьому можна було лише посміхнутися. Усе неймовірне-впізнаване з книжок і фільмів за якісь п’ятнадцять хвилин більше не вражало. Двоповерхові автобуси, характерні чорні таксі, форма поліцейських (чіпка журнальна пам’ять нагадувала, що цей поліцейський мав би бити кийком безробітних, а не стояти собі незворушно), вибухи готики чи північного бароко, дуже неподібного до нашого, уже скоро стали нормою, хоч і примітною. Відтак, заспокоївшись, Палійчук легко знову відстав, а невдовзі передбачувано загубився.

Це була не перша його помилка в цій мандрівці. І лише неочікувана добродушність куратора поки що дозволяла уникнути будь-яких санкцій і сподіватись обійтися без санкцій після повернення додому. А може, в куратора просто зараз якісь свої проблеми. Учений уже бував за кордоном аж двічі й чув від тих, хто виїздив іще частіше — зазвичай усе значно суворіше. Тим не менш, краще було знайти свою групу якнайскоріше, щоб, бува, не перетворитися на англійського шпигуна, як воно іноді трапляється навіть із найнадійнішими громадянами. На щастя, куратор, схоже, не надто глибоко знав його біографію, наприклад, не був у курсі пікантної подробиці: в молодості Юрій був поетом, та ще й, за розповсюдженою термінологією,