Люди в гніздах - Олег Коцарев

Ростислав глянув на нього, якось стомлено зітхнув і погодився з незаперечним фактом.

— Іще раз пробачте, що я отак на вулиці до вас, просто мені потрібна Валерія Олексіївна Крамаренко, ви ж її знаєте?

— Знаю, якщо я з восьмого номера. А чого б вам не зайти, не спитати її?

— Мабуть, у мене надто делікатне питання. Або мені так здається.

— Ах делікатне. Ну, тоді звичайно. Якщо питання делікатне, що тут скажеш.

— Додому з такими розмовами не хочеться заходити.

— То ви хочете, щоб я її покликав, чи як? Ви не зовсім зрозуміло висловлюєтеся, шановний.

— Ні. Просто передайте їй вітання від Олексія Івановича, будь ласка.

— Як це розуміти?

— Я випадково зустрів його, і він попросив передати.

— Не знаю, нам про долю Олексія Івановича точно невідомо, але, судячи з усього, він загинув іще за часів, як то кажуть, тимчасової окупації. Тому ваші слова звучать дивно, це як мінімум.

— Я бачив його в Лондоні.

Ростислав тільки похитав головою.

— Він сказав, що його вивезли ще тоді німці, а потім йому вдалося виїхати до Лондона. А ми з ним були знайомі, неблизько, до війни, по роботі, ну, це не важливо.

— Звичайно, не важливо, аякже.

— І попросив передати рідним, що він живий і здоровий. Хоч ви, мабуть, не повірите.

— Може, все-таки зайдете та розкажете це Валі самі? Їй краще й вирішити, вірити вам чи ні.

— Дякую, я вже піду, не хочеться в домі такі розмови вести. Вибачте ще раз. Щасти вам!

Вдома Ростислав сів на стілець і замислився. Валя запитала:

— Ростя, чого задумався?

— Не знаю, як тобі краще й пояснити…

— Так, уже відчуваю, що нічого хорошого.

Його перебив Женя. Він зайшов до кімнати з конвертом.

— Валю, тут лист такий… Хоч би ніхто не дізнався.

— Не вмер Данило, так болячка задавила. А в тебе ще що? Ви мене вирішили з усіх боків клешнями вхопити?

— Надя пише.

— Яка Надя?

— Моя сестра.

— Звідки вона може написати?

— З Америки.

— Чого це з Америки?

— Вона тепер там живе, і її звати вже не Надя Бутирська, а Надін Шоу.

— Щоб ви з нею обидва були здорові, — промовила вона навіть без знаку оклику.

Ростик тихо засміявся.

 СРСР, РСФРР, Курська обл., с. Тїтчин

[1980 р.]

Коли піаністка Наталія Бутирська, та сама Наталка з дрином, уперше приїхала додому до художника Олександра Коцарева, того самого Сашка, який колись сміявся й дражнився віршиком про трактор, і Наталка, Сашко, і його сестра Люба їли за одним боком столу, мати, Шура, довго й уважно їх оглядала. Сашко з сестрою були русяві, а Наталка чорнява.

— А я все думала, чому мені такий сон снився… — сказала Шура.

— Який? — скептично запитав хтось із Коцаревих.

— Снилося, що в мене є двоє світленьких поросят, ну вони й справді ж у мене є. Так от, до моїх двох поросят у сні чогось третє додалося. Чорне! І люди скрізь стоять і бачать. Я їм кажу — це не моє, в мене ось два світленькі, а це якесь чорне. Але люди кажуть: ні! Це, Шуро, теж твоє. Ось так!

Сашко чхнув, а Віктор відповів:

— Будь здоровий — паси корови. Хоча можна й поросята.

У другій кімнаті в цей час старезна Фрося зводила очі до високих стель і говорила сама до себе: «Знову пєвчих чую».

До речі, є спеціальна колода карт для дитячої гри, яка зветься «Чорне порося». На кожній карті намальовано ту чи іншу тварину. А головна карта — власне, Чорне порося. І саме вона, звісно, «краплена» — її зразу видно навіть із «сорочки». Багатство потенційних метафізичних і архетипних інтерпретацій колоди «Чорне порося» незліченне.

Тільки це вже зовсім інша історія. Поки ж настає ранній-ранній ранок, а поросята навіть не думають прокидатися. На річці, з сонця, що сходить, випливає човен із людиною, козою й котом. Коза озирається, їй здається, що човен палає, й вона плигає у воду, човен майже перевертається, кіт лякається та стрибає з кігтями на спину людині, людина випускає у воду єдине (як тут і заведено) весло. Коза шукає берега, пливе до нього, людина й кіт не ворушаться в надії на рівновагу, кіт навіть кігті не виймає з людської спини про всяк випадок, човен потрапляє на блискучу кольчугу течії — і його несподівано швидко відносить десь на південь, ніби шкаралупу великоднього яйця, котрій належиться в тижневий термін допливти до тих, які живуть на іншому світі й зводять свої абсурдні замки з інакшого піску.

 Російська Федерація, Курська обл. с. Тітчин

[2011 р.]

Червневого дня наступного століття Віктор повільно вийшов з квартири на обсаджений котами ґанок. Непевно дістався хвіртки до садка, поступово підняв гачок і рушив між здичавілі півонії, абрикоси та інші штуки. Обминув ріг будинку та сів на товсту трубу під вікном малої кімнати, тієї самої, де висить кішка з котом-листоношею. Примружився на сонце.

— Здоров! — до садка причвалав сусід Володя, один із небагатьох старших за Віктора мешканців Тітчина. — Сидиш? Давай я до тебе, побалакаєм.

Віктор двозначно махнув рукою.

— Ну шо в тебе?

— Син приїхав. І пацаньонок його з ним.

— Скільки год?

— Тридцять, мабуть.