Мої спостереження із Закарпаття - Юліан Хімінець

В Тересві місцеві мадярські банди заарештували двох директорів школи, Василя Неболу й Василя Миравця та священика о. Купаря. Українське населення домагалося звільнення свого священика, заявляючи: “взялисьте від нас нашого священика лише тому, що він українець, беріть нас всіх, бо ми від найменшого до найстаршого - всі українці”. Всіх трьох згаданих осіб мучили в тюрмах, аж поки їх нарешті мадярські терористи закатували.

У звірській спосіб повелися мадярські терористи в Требушанах, які між 25 і 27 березня замордували сімох Січовиків і одну вагітну жінку. Іх імена: Чотар, Тимочук, Годван, Іван, Полянчук і Рознійчук. Одного вечора ці жертви відвезено в глибокий потік Квасів. На початку їх всіх сильно били, потім повідрізували їм носи, вуха й губи. Коли жертви сильно кричали з великого болю, їм повідрізували язики. Деяким повідтинали навіть статеві органи й пхали їх їм до вуст, багнетами повидоблювали їм очі. В тяжких муках ці невинні жертви скінчили своє мученицьке життя. Коли Іван Полянчук, не дивлячись на всі тортури не помер, мадярські садисти-терористи відрубали йому голову.

Подібно замордовано в Ясіню двох жінок, яким ще до іншого знущання повідрізували груди. Ці самі методи терору й морду можна побачити на Ужанщині й Веречанщині, де замордовано багато українських селян, поміж ними посла Івана Григу.

На Карпатській Україні всі тюрми були переповнені, тому мадярські займанці стали перетворювати школи на тюрми, ув'язнюючи інтелігенцію, студентів і свідомих селян. Число заарештованих переходило десять тисяч.

Степан Пугач описує свій побут у мадярській тюрмі так: “Уже два тижні минає, відколи сиджу в хустській тюрмі. Перших три дні мене нічого не питали. В'язнів багато. Їх не встигають переслухувати, радше сказати - побивати! По трьох днях мене покликали на переслухання і завели мене до тюремної канцелярії. Передо мною стали три терористи. Мене нічого не питають, ані нічого не записують. Зразу прискочив до мене один з них і вдарив мене в лице. Мені зашуміло в голові. Тоді другий почав бити, куди попало, приговорюючи: “Ти чого ходив до чеської школи? Чому не чекав на мадярів?”

Нараз мене вхопили за руки. Зачали мене бити по руках гумовими палицями, мої руки посиніли, задеревіли, а відтак стали мов колоди. Далі я вже не відчував, що в мене руки... Тоді третій з терористів скочив на мене, як розлючений звір, вхопив мене за волосся і зачав бити моєю головою об стіну. Я все ще тримався на ногах. У дари спадали на мене, мов той град. Зразу я відчув, що щось твердого вдарило мене під самісеньке око. Я повалився на землю... Коли я прочунявся, з підлоги вже змивали мою кров. Мене занесли і кинули до самітки, до малої тюремної келії для одного в'язня”.[75]

Далі Пугач подає, що в одній з келій перед кількома днями прощався із життям Олександер Блистів. На стіні на дверях - його ім'я. Його повели на страту. Відтак до тієї же келії вкинули в'язня Михайла Киштулинця. Розглядаючись по келії, він побачив кусник паперу, що стирчав із-за дошки. Витягнув папірець, а він цілий записаний кров'ю. Блистів не мав олівця, тому шпилькою проколов собі палець і своєю власною кров'ю написав доручення: “Я, Олександер Блистів 23-річний, з Хусту, іду на смерть за те, що люблю свою рідну Україну”.[76]

С. Пугач подає далі склад “Мадярської Народної Ради” в Хусті. Головою її був адвокат С. Будай, членами були: реформатський пастор Бейла Сабов, греко-католицький парох о. Іван Бокшай, православний москвофіл священик о. Георгій Станканинець та один селянин, прихильник мадярів. “Мадярська Народня Рада” засідала в тюремній залі, звичайно вночі. Однак, увесь Хуст знав про її злочини. Вона засуджувала невинних людей на смерть тільки тому, що вони вважали себе українцями.

Вимовним є факт, що три церкви: реформатська, греко-католицька й православна об'єдналися однією ідеєю - вбивати й мордувати невинне українське населення. В ім'я якого Божого Закону ці “служителі” Бога це робили?

Для успішного переведення “слідства”, як це мадярські окупаційні уряди твердили, переведено всіх українських в'язнів східньої Карпатської України до Кривої, де з колишнього військового шпиталя зроблено концентраційний табір. В дійсності мадярам не йшлося про слідство, бо слідство в мадярськім правничім кодексі означає - тортури й побиття. Туди звезли всіх в'язнів до великої залі, яка колись служила для кіна. Їх вишикували вдовж стіни, щоб перевести обшук. Коли хтось із в'язнів не так повернувся, чи взагалі жандармові щось не сподобалося у якогось в'язня, він блискавично обсипав дану особу градом ударів. А тому що їм не сподобався майже кожний із в'язнів, то майже не було такого, щоб не оминув мадярського канчука. А били жандарми з якоюсь “віртуозною” рутиною - одноразово руками й ногами.

Як розказує Микола Чирський, “мадяри це вроджені кати. Катування є їхнім національним талантом. Треба сказати, що “палиця” - це єдино державно-творчий елемент в мадярській ментальності. Це типовий мадярський стиль, який вони називають раз мадярським “законом”, раз мадярською “медициною”, раз мадярською “культурою””.[77]

Мадярські садисти, крім фізичних страждань, яких вони завдавали в'язням биттям, морячи голодом тощо, вони ще тероризували й мучили в'язнів морально. Вони винаходили для цього все нові й нові способи.

Микола Чирський наводить для прикладу такий факт: “Одного дня прийшов до нас якийсь мадярський підстаршина і почав розповідати про ті муки, що нас чекають у недалекому майбутньому. Він сказав, що всіх нас повезуть незабаром в одно місце, а там уже на нас чекають детективи, що з'їхалися з цілого Закарпаття. “Вони вас будуть мучити, бити” - так казав цей кат, - “аж поки з вас не виб'ють усю правду”. Бо всі ви бандити й убійники, на руках яких кров наших героїв, а це ми вам не даруємо, дарма, що