Мої спостереження із Закарпаття - Юліан Хімінець

Після цього зявляється у президента німецький консул Гофман і заявляє, що одержав з Берліну відповідь на вислану урядом Карпатської України телеграму (півтора дня, прим. автора), в якій німецький уряд подає до відома, що в такій ситуації, коли мадярські віиська зайшли вже досить далеко в глибину краю, Німеччина не може дати помочі Карпатській Україні (а чому Німеччина так довго чекала? - прим. автора), бо це могло б викликати збройний конфлікт з мадярами й поляками. Консул радив не проливати крови, а добровільно піддатися мадярам.

І знову нарада над невідрадною ситуацією, на якій прийнято рішення не піддаватися добровільно мадярам, а далі боротися, хоч і без вигляду на будь-що. Рівночасно вислано відповідь на мадярський ультимат, що уряд Карпатської України не годиться віддати країну добровільно мадярам. Щоб протягнути час, рішено вислати до Будапешту делегацію на переговори й запропонувати мадярському урядові, щоб на час переговорів заперестати військові операції і не проливати марно крови. Мадярський уряд відповів зразу на цю пропозицію, що “з технічних причин не можна припинити воєнних акцій, але за те готовий переговорювати з представниками уряду Карпатської України”. На цю телеграму вже не вислано мадярам жодної відповіді, але рішено евакувати уряд з Хусту до Великого Бичкова, а збройну боротьбу дальше продовжувати.

Німецький консул, пропонуючи урядові Карпатської України припинити боротьбу з мадярами, забув, що має діло не з боягузами-чехами, вояками “швейкіського” покрою, а з відважними борцями за волю і правду поневоленого й всіми обдуреного народу, включно з Німеччиною Гітлера. Була це найтрагічніша хвилина в історії Карпатської України, але заразом і найбільше достойна. Стотисячна добре озброєна мадярська армія виступала проти горстки Січовиків, яким рівночасно стріляли у спину втікаючі чеські боягузи та новітні герої Карпатської України порішили добровільно не здаватися двадцять разів більшій силі Мадярщини, а по-спартанськи боротися до кінця.

Геройський і несподівано успішний спротив карпатських Січовиків мадярським окупаційним ордам імпонував усім чесним людям, не виключаючи й чесних поляків. Так “Меркуріюш Польскі”. ч. 15. за 1939 рік писав з надзвичайним для українців признанням: “На шпальтах Меркуріюша ми виступали з цілою безоглядністю проти Закарпатської України. Мусимо одначе чесно сказати, що в обличчі останніх подій маємо більшу пошану до українців ніж до чехів і словаків. Які б там не були оті “січовики”, а все таки ті люди не скавуліли, не склали зброї, але боролися в найтяжчих політичних і стратегічних умовинах... Якщо б я стояв на чолі сотні мадярської піхоти, я на власну відповідальність наказав би віддати почесну сальву над трупами поляглих українців”.[73]

Міст на ріці під Хустом, - свідок кривавих боїв Січовиків

На другий день після нападу мадяр на Карпатську Україну, почали прибувати поранені Січовики до Жіночої Січі. Була проблема, що з ними робити? В Хусті залишити їх було не можливо, бо фронт наближався скорим темпом до нього. Вранці 16 березня о год. 8-ій вирішено легкоранених відвести в тягаровому авті до Тячева, де мав бути зорганізований шпиталь. Наладоване десятьма Січовиками тягарове авто, шофер і моя дружина поїхали до Тячева. Як тільки вони приїхали сюди, мадярські терористи зробили переворот і опанували місто. Через знання мадярської мови шоферові вдалося ще переїхати міст до Румунії, сподіваючись дістатися до Бичкова по румунському боці. Моя дружина не хотіла залишатися в Румунії, тому вона в Бичкові перейшла міст. Як тільки вона опинилась у Бичкові, мадярські терористи в Бичкові той міст замкнули. Тут вона зустріла знайомого лікаря д-ра Леоніда Гуменюка, який ще намагався дістатись на міст. Він, побачивши мою дружину, кинув малу дитину моїй дружині на руки й завернув її на румунський бік. Другу дитину він сам взяв на руки й так вони разом покинули Карпатську Україну.

З Румунії з групою інших жінок і о. Христофором, монахом Василіянського манастиря в Мукачеві, виїхали до Руського Керестуру (Бачка) в Югославії. Там вони перебули чотири тижні.

Як тільки я дістався до Відня 29 березня 1939 року, я вислав телеграму до дружини, що я живий і здоровий. Одначе моя дружина не повірила, що ця телеграма дійсно є від мене. Вона думала, що це наші знайомі вислали їй телеграму, щоб потішити, що я живий. Ми зустрілися у Відні в середині квітня 1939 року.

16 березня мадяри зайняли Сваляву та Перечин. Бої тривали по лінії Рокосів-Іршава. Фронт поволі, але поступово підсувався до Хусту. Того ж дня по обіді мадярські місцеві терористичні банди за допомогою чеського війська взяли Тячів, Рахів, Ясіня, а згодом Бичків.

Як видно, все запілля по лінії Хуст-Ясіня, мадярські терористичні банди взяли вже у свої руки. Доконали вони цього за допомогою чеських моторизованих і танкових частин. Маючи у своїх руках Тячів, мадярські банди контролювали цілий рух на схід. Затримували й обстрілювали потяг із втікачами, приватні авта з пораненими й цивільними особами.

Майже неможливо було довідатися, що діється на сході від Тячева, тому то Хуст був у темряві. Плянувалося, що на випадок розбиття нашого фронту, перевести відділи Січовиків на румунську територію, бо румунський уряд обіцяв президентові Волошинові право азилю для всіх емігрантів з Карпатської України.

Коли головні частини Січовиків посувалися через Буштино до Бичкова, що вже був у руках мадярських терористів, не мавши іншого виходу, на світанку 18 березня Січовики із зброєю в руках перейшли на румунську територію. Тут їх зустріла прикра несподіванка, спричинена в наслідок наклепів і доносів чехів. Відобравши зброю та загарбавши державне майно Карпатської України, втікаючі чеські окупанти, намагалися чимскоріше дістатися до Чехії. Після розброєння Січовиків, румунські старшини та вояки били й катували їх, а до того ще пограбували Січовиків, забравши в кожного черевики й убрання і майже голих передали мадярським терористам до Бичкова. Їх було 273 з 10 старшинами.

Відділ Січовиків у складі 15-ти