Мої спостереження із Закарпаття - Юліан Хімінець

рослину яворову, І нехай росте, хоч так ми будем знати могили місце де шукати, як заросте вона травою... Та варвар з угорської пустині брутальним чоботом своїм ті квіти потоптав і нині і вирвав яворика, щоб не ріс на тій могилі, і геть поніс, і поломав той прутик на коліні. Вночі могилу знов хтось покопав, засіяв квіти і червоний мак, хай біситься мадярський кат тепер уже не стопче їх ногами і всіх не виполе кривавими руками. Дубову дошку, грубу і важку встромили в землю українські руки, її напевно, виймуть ті звірюки, нехай на ній той напис прочитають. А напис так звучав: “Герої за Свободу полягли та живуть серед народу”, І знов прийшли ті варвари, кати, понищили і ці нові сліди, викрикували і слова погані, бо вже червоні маки розцвітали, так само, як і васильки в Копані на масовій могилі тих героїв, що в битвах полягли на “Краснім Полі”. Жандарми знову маки затоптали і на могилі грунт перекопали та мусіли константувати й те, що українську душу не зломили. Тут відчували ту моральну силу, яка приходить і на цю могилу. І знов минув там тиждень-два і на могилу посадив хтось рожі і викликав тим погляди ворожі. Жандарми в Хусті бісились і по хатах робили труси. Начальство враз зловити мусить бунтівників порядку, що глузують, таємно на могилі демонструють. І от жандарми почали вночі могилу вартувати, і тих, що квіти там садять задумали спіймати й покарати. Але над рано сторожа не спала у крові там лежав жандарм, його застрілив партизан”.[93]

У Перечині вели вісьмох Січовиків на розстріл. Вони ввесь час по дорозі співали гимн “Ще не вмерла Україна”. Коли привели їх на місце розстрілу, то аж за третім разом вдалося мадярам їх розстріляти, бо за першими двома разами кулі не могли їх поцілити.

Багато подібних оповідань існує про боротьбу Січовиків на фронтах, про партизанські бої, про муки Січовиків у тюрмах і концтаборах, тяжке положення Січовиків в горах. Про ці події виникло в народі багато оповідань, легенд і пісень.

До деяких оповідань спричинилися і мадярські старшини, що з признанням згадували про героїчну й відважну боротьбу Січовиків на фронтах. Є тут оповідання про кулеметчика на фронті під Королевом над Тисою. Оповідає один мадяр: “На фронті під Королевом над Тисою розгромили ми цілу чоту Січовиків. Майже всі впали. Усі загинули. Тільки кулеметчик був добре критий і немилосердно косив нас з кулемета. Хотіли ми взяти його живим за всяку ціну. Але не вдалося. Окружити його не могли, щоб не виставити себе на небезпеку іншим Січовикам з-заду. Дістали ми наказ взяти його штурмом. Він палив як скажений. Як уже не міг з кулемету, взяв револьвер і стріляв на нас далі. Вистрілявши всі набої, відкинув револьвер, витягнув багнет і зачав ним оборонятися перед нами. Нам не лишалося нічого іншого як надіти його на наші багнети. Згинув з окликом: “Смерть ворогам, слава Україні!”[94]

Про того самого кулеметчика оповідали, що він скосив тоді на полі під Королевом численних мадярських гонведів. Мадяри хотіли взяти його живим, щоб замучити його жорстокими тортурами. Але він волів згинути, ніж піддатися ворогам.

Найкраща й найцікавіша легенда про сімох Січовиків на фронті під Королевом, її селяни оповідають поміж собою дуже поважно та з великим пієтизмом.

“Сталося то в Королеві над Тисою. Січовики поставили проти мадярів сильний фронт. Хоч їх небагато було, але були добре укриті й розміщені та могли порядно сипати мадярам гарячого заліза за шкіру. Січовики билися, як леви. Мадяри наступали на них лавами. Падали, мов п'яні, і гинули в калюжах крови. Але по їх трупах сунулися все нові ряди мадярських гонведів. Здавалося, що тому не буде кінця. Під хмарами мадярів горстка Січовиків не втрималась. Їх розбито. Але за це мадяри заплатили кров'ю великого числа своїх гонведів. Січовики дістали наказ відступити. Та семеро з них не послухало наказу й далі косили мадярів до останнього набою. Аж тоді хотіли відступити, але було вже запізно. Мадяри оточили їх та взяли в полон. Довго не бавилися зі Січовиками. Відразу засудили їх на