Мої спостереження із Закарпаття - Юліан Хімінець
До Риму я приїхав вчасно, кілька годин перед початком ІІ Великого Збору Українських Націоналістів. Я був радий, що все склалося добре, бож я мав декілька доповідей, що мали бути виголошені на ІІ Зборі ОУН.
Після того як Польща у вересні 1939 р. була поділена між Гітлером і Сталіном, велика кількість українських політичних в'язнів, між якими був і Краєвий Провідник ЗУЗ Степан Бандера, вийшли на волю. Майже всі вони вийшовши з тюрем і концентраційного табору в Березі Картузькій, короткий час перебували на Словаччині, а потім виїхали до Німеччини.
На Свят-Вечір в січні 1940 р., я з дружиною були запрошені до замку Завберсдорф, що був під управою Олекси й Олі Гасинів. Цей замок поставило ОКВ (головне військове командування) для членів ОУН до диспозиції. Олексу Гасина ми знали ще з 1935 р., коли він разом з іншими членами Краєвого Проводу ЗУЗ прибув до нашої хати в Мукачеві на зустріч з членами ЗП ОУН. Олекса жив за кордоном кілька років на мій пашпорт.
В Завберсдорфі ми вперше зустрінули Ст. Бандеру, що був майстром звичаїв, зв'язаних зі святкуванням Свят-Вечора.
Після того, як Гітлер здійснив свій плян щодо ЧСР, прийшла черга на Польщу. Справа Данцігу й Коридору чекали на своє розв'язання. Тут, подібно як це було з ЧСР, де зачіпкою були Судети, але дійсна і справжня ціль Гітлера, як це ми бачили. було знищити цілу ЧСР. Так само Данціг і Коридор були тільки зачіпкою, щоб знищити Польщу.
Провідний актив ОУН на Різдво 1939 р. в Завберсдорфі, Австрія, зліва до права: Н. Кравців зі сином, Анна Гарас, Марія Химинець, Степан Бандера, Олекса Гасин, Богдан Кравців, Володимир Стахів та інші.
Окупація Східньої Галичини й Волині принесла зі собою хвилю українських втікачів до Відня, з яких велика частина була затруднена на німецьких фармах. Дуже часто прості “бавери” знущалися над нашими людьми, відгороджували їх від німців кільчастим дротом, не пускали їх до церкви, до кіна тощо. Було це рабське трактування людей, які ж добровільно прийшли на працю.
Десь у половині 1940 року число українських втікачів в Австрії досягло 10,000 людей, що їх у більшості розміщено по таборах. До нашого Комітету щодня напливали скарги про нелюдське трактування німцями наших робітників. Ми старалися полагоджувати справи при помочі кореспонденції, або телефонічно, а коли вже справа ставала загрозлива, два представники нашого Комітету вибралися на відвідини тих таборів.
На місці переслухано всіх покривджених заподавши докладно факти із свідками. Такого матеріялу ми зібрали багато, перестудіювавши його, ми робили з нього звіт (Bericht). Потім це звідомлення про нестерпний стан нашого робітництва ми висилали до всіх центральних німецьких установ, включно до канцелярії Гітлера.
Приблизно за місяць по наших стараннях справа в робітничих таборах дещо покращала. Саме в тому часі покликали мене на гестапо, і тут показали мені звідомлення, яке ми вислали до Гітлера. Запитали мене чи я знаю, хто це написав. Я спокійно відповів, що це є колективна праця нашого Комітету, якого я, як голова також підписав. “Чи ви знаєте, що ви образили маєстат нашого фюрера?” - запитали мене. Я не збирався нікого ображати, бо все, що написане у звідомленні є правдою. Ми маємо на це багато свідків - відповів я.
Цим разом гестапо нічого мені не зробило, але пізніше це було причиною, що в березні 1941 року мене позбавили функції голови УДК у Відні. А коли прийшло загальне переслідування членів ОУН у вересні 1941 року, справу писання скарг до Гітлера висунено проти мене як одну з причин обвинувачень.
У квітні 1941 року мене перевели на працю до Українського Допомогового Комітету в Берліні. Тут ішла шалена підготовка до війни з большевиками. Українці готовились до того, щоб разом з німецькою армією дістатися на українські землі й на звільнених від большевиків землях організувати українське життя. Це сталося 30 червня 1941 року у Львові, де група українців під проводом Ярослава Стецька проголосила відновлення Української Держави. Це був виклик німецькій політиці супроти України. Німецька армія, заскочена доконаним фактом, спочатку не знала на яку ногу їй стати, бож вона у стосунках з українцями признавала їм право на самовизначення. Однак не довго прийшлося чекати, бо вже за кілька днів прийшли вказівки з партійного осередку, який не признавав Україні жодного права на самостійність, трактуючи Україну як свою колонію. Очевидно, виарештували провідників, які зважилися проголосити відновлення Української Держави. Настали часи репресій, але українці не здавали своїх позицій, стали організуватися, висилаючи свої похідні групи на Україну до її столиці - Києва. Там похідним групам багато допомогли місцеві українські діячі. У такій ситуації, що її створили німці Україні, наступило скоро протверезіння серед нашого громадянства, особливо після арешту гестапом та розстрілами українських патріотів, як Олени Теліги, Івана Рогача, Василя Кузьмика та багато інших з українського активу. Картина настала не гірша як за Сталіна.
Дня 16 вересня 1941 року розпочалася перша хвиля арештів українців у Кракові, Львові, Відні та Берліні. Новостворений український уряд під проводом Ярослава Стецька німецьке гестапо спочатку ізолювало, а потім вивезло до Берліну на Alexander Platz.
В Берліні заарештували 52 особи, між ними й мене; більшість активу на цьому терені, яких примістили в тюрмі на Alexander Platz. Спочатку всіх 52-ох осіб примістили в одній великій залі. Між іншими були тут такі особи: Іван Габрусевич, Осип Тюшка, В. Антонович (Антик), Нестор Процик і багато інших. Ця заля була дуже брудна й завошивлена. За три тижні нашого перебування в цій залі, 7 жовтня 1941 року відбулося в нас перше “відвошивлення” (Entlausung). Ціла операція відбулася так, що від нас
