Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс

Гершову сестру, мою матір Сабіну, — Інка розповідала про це цілком спокійно. — Це було на вулиці. Мою матір схопили українські і німецькі солдати». Інка була вдома сама і спостерігала за подіями на вулиці з вікна. Її батько був на роботі за кілька будинків від дому, у їхньому старому помешканні. «Хтось прийшов і сказав йому, що забрали мою матір, — сказала Інка; це була консьєржка. — Я зрозуміла, що сталося. Я все бачила у вікно».

Скільки Інці було років?

— Мені було дванадцять, уже не дитина. Я перестала бути дитиною 1939 року. Я розуміла, що відбувається, я знала про небезпеку і про все решта. Я бачила, як мій батько побіг за мамою на вулицю.

Вона зробила паузу і подивилася з вікна на Париж, попиваючи чорний чай. Тоді промовила:

— Я зрозуміла, що це кінець.

Вона дивилася вниз, згадуючи окремі подробиці, на які діти мають особливу пам’ять.

— Я непомітно спостерігала. Я не була сміливою. Якби була, то побігла б за нею. Але я знала, що відбувається. Я і досі бачу цю сцену, мамину сукню, її високі підбори…

Чи знала вона, що, можливо, більше ніколи не побачить свою маму?

— Не було жодних «можливо». Я знала, що більше її не побачу.

Сестру Лаутерпахта забрали на очах у її дитини.

— Мій батько не думав про мене. І знаєте що? Мені це подобалося. Для нього це було лише те, що забрали його дружину, жінку, яку він дуже любив. Він думав лише про те, як її повернути.

Вона захоплювалася тим, що її батько, у своєму темно-сірому костюмі, побіг шукати свою дружину.

Тоді забрали і тата. Він так і не повернувся. Інка залишилася сама.

— Більше я про них не чула. Тоді забрали тисячі людей. Хтозна, що з ними сталося? Втім, я знала, що з ними станеться. Кілька днів по тому я залишила квартиру, бо знала, що сюди прийдуть німці. Моя бабуся пішла до гетто. Я відмовилася, не могла себе там уявити. Я пішла до своєї виховательки, колишньої виховательки. Вона підтримувала тісні взаємини з моїми батьками, тому що тато до неї добре ставився. Вона не була єврейкою, хоча, можливо, могла б і бути. Я розповіла їй, що сталося, і вона сказала: «Приходь і залишайся в мене». Вона не була просто вихователькою, це було щось більше. Вона була… як ви це називаєте, годувальниця? Моя мати не годувала мене груддю; це була вона. Вона вигодувала мене своїми грудьми.

Поки ми говорили, Інка налила в горнятка темного російського чаю.

— Я пішла туди, але не надовго, адже скрізь проводили обшуки. «Це моя маленька племінниця», — казала вихователька усім, хто питав про мене. Я дійсно була зовсім не схожа на єврейку, але я точно не була схожа на її племінницю. Їй не дуже вірили, тож вона відіслала мене в село до своєї родини.

Інка не могла залишатися там надовго.

— Я пішла звідти з іншої причини. Там був чоловік, якому подобалися малі діти. Я знала про це. Я читала про такі речі, знала всякі жарти про таких чоловіків. Тож я пішла від них. Я пішла до іншої людини, якій колись допомагав мій батько. Це був кінець 1942 року, у Львові було спокійно, але не у єврейському гетто. Я довго і в цієї родини не затрималася. Жінка вдавала, що я її кузина, чи племінниця, чи дочка її кузини. Це не спрацювало. Її сім’я відчувала тривогу. Я підслуховувала з-за дверей; я чула, як господарі кажуть: «Вона не схожа на члена родини». Це була правда.

Тож Інка пішла від них.

— Було дуже важко. Тепер я не знала, куди податися. Я цілими днями блукала вулицями і спала, де доведеться. У Польщі в ті часи вхідні брами до будинків ввечері замикалися о десятій або одинадцятій, тож я пробиралася всередину, перш ніж замикали браму, і тихенько вилазила на горище у будинку, де мене ніхто не знав. Я спала там на сходах біля входу на піддашшя. Було дуже страшно, коли вночі хтось приходив. Я була одна, налякана, переживала, що мене віддадуть поліції.

Вона спокійно продовжила:

— Так тривало місяць чи два. Це був кінець осені. Моя мама сказала мені, де заховані гроші і коштовності. Я з цього жила. А тоді мене пограбували. Одного разу я прокинулася і виявила, що в мене все забрали. Нічого не залишилось.

Зовсім одна, у відчаї, дванадцятирічна дівчинка знайшла колишню татову клієнтку і подругу, немолоду пані, яка погодилася взяти її до себе на два місяці.

— Люди почали про мене говорити, тож мені довелося від неї піти. Ця пані була католичкою. Вона казала, що віддасть мене до монастиря. Ми пішли туди разом. Черниці сказали, що приймуть мене.

Монастир знаходився на околиці міста.

— Я вже не пам’ятаю назви того монастиря, — сказала Інка. — Він був зовсім невеличкий, не дуже відомий. Там було дванадцять черниць, що мали зв’язок з єзуїтами.

Інка почала говорити повільно, пошепки, ніби наближаючись до незручної розв’язки:

— Черниці сказали, що я залишуся за однієї умови. Моя родина ніколи не знала про це.

Інка враз відчула якусь незручність, немов от-от мала порушити таємницю, яку зберігала усе життя.

— Вони сказали, що я маю охреститися. У мене не було вибору. Можливо, навіть добре, що я тоді була менш уважною до приписів своєї релігії, ніж тепер. Мені пощастило вирости у не надто побожному домі.

Впродовж сімдесяти років у неї залишалося почуття ніяковості. Жінка мирилася з відчуттям, що заради порятунку свого життя вона відмовилася від своєї релігійної спільноти.

44

Лаутерпахт, який нічого не знав про те, що відбувалося з його племінницею, якої він ніколи не бачив, вирішив відмовитися від алкоголю і сісти на дієту для схуднення. Це не було за призначенням лікаря, а просто розумною обережністю. Він постановив собі таке, продовжуючи виконувати свої обов’язки у «Домашній гвардії» і обдумувати, що мало б міститися у біллі про права. Він не знав, що 18 серпня забрали його батька. Саме в цей день він надіслав до Комітету з воєнних злочинів у Лондоні меморандум{203}, в якому виклав свої думки про убогість міжнародної практики розслідування воєнних злочинів.

Зі сходу потроху просочувалися якісь новини і чутки. У вересні в «Таймс» з’явилася стаття про звірства нацистів у Польщі. Це запалило почуття спорідненості з єврейськими колегами у Кембриджі, і воно відображене у листі до Рахиль: «Вчора ввечері я пішов до синагоги німецьких біженців на знак