Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс

Ми повернулися до вітальні. Життя у Львові, перш ніж його у вересні 1939 року окупувала радянська влада, було добрим. Інка ходила до невеликої приватної школи, не знаючи про дискримінацію:

— Мої батьки приховували це від мене, а у школі про таке ніхто не говорив.

Її батько був шанованим, добрим юристом, мав чудових друзів, більшість з яких були євреями. Вона бачила навколо лише кілька неєвреїв, поляків, які «приходили на коктейлі», а потім, пізніше, ввечері приходили євреї на вечерю. В її житті не було українців.

Усе «раптово» змінилося з приходом радянської влади:

— Вони дозволили нам залишитися у нашій квартирі, але ми не могли займати її всю. Спершу ми мали дві кімнати, потім лише одну кімнату і кухню, і право користуватися вбиральнею і ванною.

Вона пам’ятала адресу: вулиця Третього травня, 258 чи можливо, 87, недалеко від Лаутерпахтів, на тій самій вулиці. Це була вулиця, паралельна до вулиці Сикстутської, на якій було зроблено фото барикади під час сутичок у листопаді 1918 року.

Її «надзвичайно чарівна» мама отримувала від росіян море пропозицій:

— Полковник, який жив у нашій квартирі, закохався у неї, — згадувала Інка.

Ті роки не були дуже складними. Потім, у червні 1941 року, прийшли німці і все стало набагато гірше:

— Життя для нас продовжувалося, оскільки мій батько розмовляв німецькою, але не для більшості євреїв. Вони мали покинути місце проживання, якщо воно не було у єврейському кварталі. З якоїсь причини нам дозволили залишитися жити в одній кімнаті нашої квартири. Її в нас так і не відібрали повністю.

Час від часу, впродовж кількох днів, проводили затримання на вулицях євреїв (АБ-акції), затримували тих, в кого не було на руці зірки Давида. Батько Інки був відомою особою і мусив бути обережним, але мама не була такою відомою, тож вона подекуди виходила без цієї «le truc». «Ця штука» — так Інка назвала горезвісну пов’язку на руці.

«Це було неприємно і небезпечно. Нас не любили. Перед війною вони не знали, хто на вулиці єврей, а хто ні. Тепер вони знали».

Ми розглядали кілька чорно-білих фотографій, які я приніс із собою. Серед них була пошарпана поштівка знаменитої синагоги сімнадцятого сторіччя у Жовкві. Чи пам’ятала вона цю будівлю? Відповіла, що ні.

Поки Інка роздивлялася поштівку, піднісши її близько до очей, сталося щось дуже дивне. Подзвонили у двері. Це була консьєржка з листом. Інка подивилася на нього і сказала: «Це для вас». Я здивувався, оскільки це була моя перша зустріч з Інкою. Вона дала мені листа, адресованого їй від Об’єднання мучеників Жовкви. Я відкрив конверт, витяг звідти брошуру і поклав її на стіл.

На титульному боці було зображення старої синагоги у Жовкві. Це було те саме фото, яке я щойно показував і яке вона не могла згадати. Це був просто збіг. Тепер у неї було дві таких світлини.

41

У серпні 1941 року Лемберг і Галичина увійшли до складу Генерал-губернаторства Німеччини. Тоді, коли його очільником став Ганс Франк, Лаутерпахт планував повертатися до Америки, аби прочитати лекцію у коледжі Веллслі, а також відвідати Гарвард, щоб попрацювати у їхній юридичній бібліотеці.

Дні перед від’їздом тягнулися довго, а наслідки німецької окупації ставали дедалі глибшими. «Тобі добре відомо, що відбувається у Львові», — писав він Рахиль. «Я не хочу висловлювати свої почуття, але це все постійно зі мною, наче якийсь кошмар».

Побоювання неможливо було приховати, втім, життя продовжувалося, хоч і довелося при цьому «роздвоїти особистість». Він був «цілком нормальним» у повсякденних взаєминах з людьми, приречено робив свою справу, допомагав колегам у Триніті, задовольняв найнеобхідніші потреби. Він і далі займався політичною діяльністю: перед від’їздом до Америки він додав своє ім’я до переліку викладачів Кембриджа, які висловили свою підтримку Радянській академії наук у «героїчній боротьбі їхньої країни проти спільного ворога»{185}.

Лаутерпахт повернувся до Нью-Йорка у серпні 1941 року і провів осінній семестр у Веллслі. Він їздив до Гарварда, а вихідні проводив у Нью-Йорку разом з Рахиль та Елі. У жовтні він вирушив до Вашингтона, аби зустрітися там з Френсісом Біддлом, наступником Джексона на посаді генерального прокурора, який шукав законних приводів, що б дозволили Америці атакувати німецькі підводні човни. Лаутерпахт підтримував контакт з Джексоном, надіслав йому привітання з приводу його призначення суддею Верховного Суду США. Джексон у відповідь надіслав дружнього листа з друкованою копією його промови у Гавані.

Лаутерпахт запропонував свою допомогу у підготовці наступної промови, присвяченої зупиненню «міжнародного беззаконня»{186}, але тоді, коли він переслав свої ідеї, у війні відбувся важливий поворот: 7 грудня Японія напала на військово-морські сили США у Перл-Гарбор, що призвело до оголошення Сполученими Штатами війни Японії. За лічені дні Німеччина оголосила війну Америці. На момент зустрічі двох чоловіків у Вашингтоні на початку 1942 року військове і політичне становище кардинально змінилися.

Приблизно тоді ж дев’ять європейських урядів у вигнанні — включно з урядами Польщі і Франції — зібралися у Лондоні у Сент-Джеймському палаці, аби скоординувати свої зусилля у відповідь на зухвалі дії «терористичного режиму» Німеччини. Розповідали різні жахіття про масові ув’язнення і вигнання, про страти і криваві розправи. Це підштовхнуло представників екзильних урядів ухвалити у січні 1942 року спільну декларацію, де було висловлено загальне бажання застосувати для покарання «винних» і «відповідальних»{187} за звірства кримінальне законодавство. Злочинців будуть «шукати і віддавати під суд». Ця ідея стала офіційною метою війни.

Ці дев’ять урядів створили комісію з розслідування воєнних злочинів для збору інформації про звірства та їхніх виконавців.{188} Згодом вона стала Комісією Об’єднаних Націй з питань воєнних злочинів. Черчилль уповноважив юристів британського уряду під керівництвом генерального соліситора[19] Девіда Максвелла Файфа розслідувати німецькі воєнні злочини.{189} Через кілька місяців «Нью-Йорк Таймс»{190} повідомила, що польський уряд у вигнанні встановив десять ключових злочинців. Першим у переліку було ім’я Ганса Франка, а наступним у списку був губернатор Отто фон Вехтер, однокласник Лаутерпахта з Відня.

На тлі цих подій наприкінці січня у готелі «Волдорф» Джексон виголосив промову під назвою «Міжнародне беззаконня». Написати її допоміг Лаутерпахт, який був там присутній як запрошений гість, промова описувала війну, криваві злочини, а також у